5. Нічний гість

Прокинулася від відчуття холоду, такого різкого й неприродного, ніби хтось відчинив вікно взимку й забув його зачинити. У першу мить я навіть не зрозуміла, де я. Стеля над головою, напівтемні контури нової кімнати, тьмяний прямокутник вікна, через яке пробивався ледь відчутне світло міських ліхтарів, – усе здавалося трохи чужим, як декорація, яка ще не стала по-справжньому моєю. Серце билося швидше, ніж мало би після сну, у роті було сухо, а по шкірі бігали мурашки від того самого холоду, який змусив мене розплющити очі. Я повільно простягнула руку до ковдри, переконалася, що вона на місці, щільно накриває мене до підборіддя. Холод ішов не з-під ковдри. Він ліз звідкись ззовні, просочувався крізь стіни й двері, крізь щілину під балконними дверима, але найбільше – з боку коридору, звідти, де вихід у під’їзд.

Я повернула голову й подивилася на екран телефона на тумбочці, який чомусь світився. Друга тридцять п’ять. Ідеальний час для кошмарів, панічних атак і всіх тих дивних речей, які здаються нереальними вдень, але вночі раптом набирають форму. Я спробувала вдихнути глибше й відчула ще щось: тишу. Не ту звичайну нічну тишу, в якій десь далеко вулиця шелестить шинними шумами, а сусідні квартири дихають своїми жовтими вогниками. Тут тиша була густою, як вода. Ніби хтось вимкнув звук у всьому будинку. Я не чула навіть далекого гулу траси, до якої встигла звикнути за попередні ночі. Лише своє дихання, своє серце й цей ледь відчутний холод, що повз по спині.

Я завмерла, прислухаючись. Спершу нічого, а потім десь дуже далеко, на межі чутності, почувся знайомий ритм. Раз… пауза… раз… пауза. Я вже знала цей звук. Стук за стіною, який змусив мене в першу ніч думати про труби, а в другу – про власну психіку. Тепер він був тихішим, наче хтось відтягнув джерело глибше в бетон, але ритм залишився тим самим, бездоганно рівним. Мені хотілося вдавати, що я його не чую. Але вухо само «налагоджувалося» на нього, як на хвилю.

Я сіла повільно, ніби боялася налякати тишу, й опустила ноги на підлогу. Холод вдарив різкіше, навіть через шкарпетки. Здавалося, підлога крижана, хоч батарея під вікном працювала нормально. Я підтягнула до себе худий кардиган, накинула його поверх футболки. У голові крутилася абсолютно логічна думка: «Ляж і засни. Ти і так не вимикаєш мозок, навіщо ще й шукати пригод?». Але було й інше відчуття, густіше й впертіше: щось не так. Не просто «труби стукають», не «промерзла стіна». Щось у цій тиші дихало чужою присутністю.

Я підвелася й пішла до дверей у коридор. Кожен крок віддавався в квартирі глухо, ніби підлога була порожнистою. Я пройшла повз стіну, що межувала з його квартирою, й відчула, як холод посилюється. Там, за бетоном, ритм став чіткішим. Раз… пауза… раз… пауза. Я мимоволі притримала подих. У темряві коридору, куди не доходило світло з вікна, усе здавалося ближчим, ніж є. Я простягнула руку, намацала вимикач, клацнула. Лампочка над головою мигнула, але не загорілася. Чудово. Класичний трюк для будь-якого дешевенького хорору. Для повного комплекту бракувало тільки музики й напису «не ходи туди».

Я стояла в напівтемряві, освітлена лише слабким світлом з кімнати, й дивилася на двері. Холод ішов саме з них. Не з балкона, не з вікна на кухні – із щілини під дверима в під’їзд. Ніби там, по той бік, хтось довго стояв, не рухаючись, і своєю присутністю витягував тепло назовні. У мене по спині пробігло ще кілька мурашок, уже не від температури. Я обережно зробила крок ближче. Дошка під ногами тихенько рипнула, і я майже фізично відчула, як тиша її «запам’ятала».

Я не хотіла наближатися до дверей, але так само не могла залишитися посеред коридору й зробити вигляд, що нічого не відбувається. Це той самий феномен, коли ти бачиш закриту шафу й знаєш, що краще її не відкривати, але рука сама тягнеться до ручки. Я присіла, опустилася майже на коліна, щоб заглянути в щілину під дверима. Мені знову було смішно від самої себе: доросла дівчина, студентка-психолог, яка замість того, щоб раціоналізувати, вигинається біля дверей посеред  ночі, як герой дешевої містичної драми.

Та сміх застряг у горлі, коли я побачила те, що було по той бік. Точніше, не побачила. Під дверима не просочувалося світло. Я відчула, як усередині все стискається.

І тут же щось змусило мене завмерти ще раз: тиша ззовні була іншою. Та сама густа, задушлива, але в ній з’явився майже нечутний, проте відчутний шурхіт. Дуже тихий, дуже повільний, схожий на ковзання тканини по стіні. Ніби хтось притулився плечем до моїх дверей і ледь-ледь змістився. Я інстинктивно відсмикнула голову від щілини, серце шалено вдарилося в ребра. Я не вдихала кілька секунд, боячись, що цей звук теж «почується» по той бік.

«Може, це він», – промайнула думка. Сусід. Темний, мовчазний, який знає всі нерівності сходів напам’ять. Може, він просто стоїть у коридорі, так само не спить, дивиться у вікно. Може, його тінь так вдало закрила лампочку. Може. Але тоді чому я відчувала цей холод, настільки щільний, що хотілося відступити назад, аж до своєї кімнати, й захлопнути двері?

Раптовий звук змусив мене здригнутися так, що я вдарилася спиною об стіну. Хтось тихо спробував повернути мою ручку ззовні. Не різко, не грубо, а повільно, плавно, ніби перевіряючи: замкнено чи ні. Метал легенько поскрипів. Я завмерла, вся напруга в тілі зібралася в туго стиснуту пружину. Рука сама потягнулася до замка, переконатися ще раз. Він був повернутий до кінця. Нижче – ланцюжок. Я ще ввечері звикла зачіпати його. Тепер це було єдине, що стримувало паніку.

Ручку потягли вдруге. На цей раз трохи сильніше. Двері ледве чутно здригнулися в коробці. «Мені ввижається», – переконувала я себе. «Хтось просто переплутав поверх. Або це вітер гуляє, старі двері люблять поводитися дивно. Або…» Або хтось точно знає, що тут живе дівчина, яка тільки-но заселилася, платить за квартиру посереднику, якого ніколи не бачила, і навряд чи має багато грошей чи охорону.

– Хто там? – хрипло видихнула я, сама здивувавшись своєму голосу.