4. Його погляд

У квартирі було прохолодно, міське опалення ледь-ледь гріло старі труби. Я пройшла на кухню, кинула пакет на стіл, не розбираючи, й відразу ввімкнула ноутбук. Мені треба було терміново повернутися до іншого життя — того, де я не рахую чиїсь кроки й не прислухаюся до стін, а рахую хвилини консультацій і прислухаюся до голосів по той бік екрану. Лампочка над столом злегка гуділа, на моніторі спалахнуло знайоме вікно платформи, де я працювала. Неофіційно, півлегально, майже за дякую, але зараз це було моїм єдиним власним джерелом доходу.

Я швидко перевірила розклад: сьогодні було дві короткі сесії, по сорок хвилин кожна. Обидві — з «новими» клієнтами, які прийшли через чийсь відгук. Я брала символічну плату — смішну, як на ринкові ставки, але навіть вона покривала оренду. За перший і останні місяці я вже заплатила — на картку посередника з якоюсь абсурдно нейтральною аватаркою й ніком без обличчя.

Я знову подумала, наскільки дивною була вся ця історія. Оголошення я знайшла в телеграм-каналі: «Квартира на околиці, окреме житло, низька ціна за умови своєчасної оплати, власники за кордоном, працюємо через посередника». Спочатку я проігнорувала. Підозріло дешево. Потім все ж таки написала. Мені відповіли майже миттєво, ввічливо, без емоцій. Записали відеоогляд квартири, на якому чутно було тільки голос жінки — сухий, трохи втомлений, без акценту. Пояснили, що власники справді за кордоном, що квартира простоює, що їм вигідніше мати хоч якийсь стабільний дохід, ніж порожні стіни. Юридично все ніби було чисто: договір оренди прислали на підпис онлайн, я роздрукувала, розписалася, відправила скан. Ключі передали через кур’єра, який нічого не знав, крім адреси.

Я жодного разу не бачила ні власників, ні посередника. Лише рядки в месенджері. «Вчасно платите — проблем не буде». Ні привітання, ні запитань, ні цікавості, хто я й чому сама знімаю квартиру. І чомусь саме ця відсутність зацікавлення лякала більше, ніж будь-яка нав’язливість. Наче я просто ще одна одиниця в таблиці, цифра, що має щомісяця рухатися з одного рахунку на інший. Наче кому завгодно байдуже, що я тут живу.

Я відкинула це відчуття, примусово переключилася на роботу. Бо саме через цю дивну дешеву оренду я й наважилася поїхати орендувати власну квартиру. Бо саме через неї зараз сиділа в окремій кухні, а не ділила чужий стіл із трьома голодними сусідками в гуртожитку, чи ліжко з хлопцем-абюзером. І саме через неї мені треба було сьогодні відпрацювати дві консультації й не зірватися, не вилити на клієнтів власну тривогу.

Камера ввімкнулася, показавши мені моє лице в маленькому вікні: світле волосся, зібране в хвіст, блакитні очі, що виглядали втомленими, але зосередженими. Я надягла навушники, перевірила мікрофон, усміхнулася до екрану — не надто широко, але тепло.

Перша клієнтка була двадцятидворічною дівчиною з іншого міста. У профілі вона позначила запит: «Тривога, ревнощі, підозри до хлопця». Знайомо. Занадто. Ми говорили сорок хвилин, я задавала звичні питання, віддзеркалювала, пояснювала про «катастрофізацію», про те, як мозок любить дописувати найгірші сценарії, якщо немає інформації. Вона розповідала про те, як перевіряє йому телефон, як не може заснути, поки він онлайн, як постійно уявляє, що він зраджує, хоча жодних прямих доказів немає.

«Уявляє», — відгукувалося в мені. Я говорила про кордони, про довіру, про власні рамки, а сама думала про свої. Про темний коридор, про чоловіка, якого я майже не знаю, але вже дорисовую йому монстрові крила, бо він ходить тихо й дивно дивиться. Про посередника без обличчя, якого я ніколи не бачила, але вже підозрюю в чомусь, бо оренда надто дешева. Про те, як ми з клієнткою схожі: дві людини, які намагаються заспокоїти уяву, що розбігається в темряву, як дитина в лісі.

Коли сесія закінчилася, вона сказала: «Мені полегшало, коли ми це проговорили». Я побажала їй спокійної ночі й натиснула «завершити дзвінок». На екрані вискочило повідомлення про оплату — сума, від якої більшість психологів тільки пирхнули б. Я глянула на неї й подумала, що сьогодні оплатила, може, ще один день свого життя тут.

Друга клієнтка була старшою, тридцять з гаком. У профілі — «страх залишитися самій, панічні атаки, агресивний чоловік». Вона говорила швидко, захлинаючись, голос іноді зривався. Я слухала її історії про зачини зсередини дверей, про крик, про те, як вона сиділа в ванній на підлозі, притискаючи до себе дитину, й боялася вийти. Про те, як він потім спокійно приносив їй чай, ніби нічого не сталося.

Я ловила себе на тому, що час від часу відводжу погляд від екрану й дивлюся на власні двері. На замок, на металеву ручку. На щілину під дверима, в яку легко просочується світло коридору. І уявляла, як це — сидіти в цій квартирі й боятися не того, що хтось кричить, а того, що хтось мовчить..

— Ви сказали, що хочете піти, — повторила я її слова, коли вона вкотре збилася, переповідаючи один і той самий епізод. — Що саме вас зупиняє?

— Страх, — чесно сказала вона. — Я боюся, що без нього буде ще гірше. Що нікому не буду потрібна. Що сама не витягну.

Це влучило в мене точніше, ніж я хотіла. «Сама не витягну» — те, що я чула останні тижні від усіх. Від мами, від колишнього, від знайомих. А потім зібрала валізи, видалила частину життя з телефону й приїхала сюди, в найману квартиру з дешевою орендою й сусідом, який не дихає.

— Ви вже витягуєте, — сказала я їй. — Ви вже робите кроки. Ви говорите тут, шукаєте вихід. Це і є «витягнути». Не чекати, коли хтось інший все виправить.

Ми ще говорили двадцять хвилин. Про безпеку, про плани, про те, куди вона може піти, якщо таки наважиться. Про те, що страх — це не вказівка залишатися, а сигнал, що так, як є, більше не можна. В якийсь момент у мене різко засвербіло в потилиці — таке відчуття, ніби на мене дивляться. Я мимоволі повернула голову на півоберта й глянула в темний коридор. Нічого. Але я все одно відчула той самий крижаний погляд.  Ніби хтось бачить мене крізь стіни.