3. Нескоординовані зустрічі

Ранок, коли я вперше поїхала на пари з цієї квартири, почався дивно нормальним. Настільки нормальним, що мені аж стало трохи не по собі. Ні стуку, ні дивних вдихів за стіною, ні відчуття чийогось погляду. Просто тьмяне зимове світло, що просочувалося крізь жалюзі, будильник на телефоні, який безжалісно дзеленькав о сьомій сорок, і моя рука, що на автоматі шукала кнопку «відкласти». Я провела цю більш спокійно, але кожного разу, коли провалювалася в сон, мені знову снилася прозора стіна й темний силует за нею. Тому ранкове беззвуччя здавалося підозрілим подарунком. Ніби будинок затих, щоб подивитися, що я зроблю далі.

Я довго лежала, роздивляючись білу стелю, й думала про те, що сьогодні нарешті повертаюся в звичний режим. Пари, викладачі, конспекти, аудиторії, люди, які мене знають по імені, але не мають уявлення, що я вже тиждень, як розлучена з власним життям. Гуртожиток залишився десь там, у минулому, разом із запахом дешевих дезодорантів у коридорах і одвічними чергами в душ, а квартира колишнього , яка пропахла пивом і дешевими чоловічими парфумами взагалі ніби ніколи не існувала у моєму житті. Тут, у моїй новій квартирі, пахло тільки фарбою й кавою.

Я відвела погляд, змусила себе підвестися й почати звичайний ранок. Душ, рушник на мокрому волоссі, косметика, поспіхом намазана тоналка, джинси, світер, шарф. У кухні під час варіння кави я впіймала своє відображення в чорному екрані вимкненого монітора: біляве волосся, зібране в недбалий хвіст, блакитні очі з легкими синцями під ними. Я виглядала трохи старшою, ніж відчувала себе. І точно дорослішою, ніж та дівчинка, яка ховала від мами переписку з хлопцем, який не стримував себе в образливих словах, що тепер став колишнім.

Телефон завібрував на столі. Писала Аліна, моя одногрупниця: «Ти точно сьогодні будеш? У нас Кравець першу, якщо не прийдеш – скину конспект, але ти будеш плакати». Я всміхнулася краєм губ і набрала: «Буду. Просто тепер добиратися довше. Якщо спізнюся – займи місце». Відповідь прийшла миттєво: «Ну-ну, з передмістя до нас усі добираються, не ний. І так, мені треба детально, під запис, як виглядає твій новий рай. Ангел і сосни, як на фотках у агентства?» Я не стала писати про те, що мій «рай» починається зі зламаного ліфта й темного коридору, в якому живе людина, яка не любить, коли стукають ночами, проте стукає сама. Просто відправила емпіричне «потім розкажу» і допила каву.

Час тік, як вода, а я все відкладала момент, коли доведеться вийти за двері. Не тому, що боялася метро чи університету. Я ловила себе на тому, що чекаю: чи почую я щось по той бік стіни, перед тим як піти. Чи відгукнеться темна тиша бодай одним знайомим стуком.

Не відгукнулася. Я вдягла куртку, взяла рюкзак, обмотала шию шарфом, перевірила, чи взяла студентський, навушники, ключі, і все ще вагалася біля дверей. Потім набрала повітря в легені й відчинила. Метал холодно клацнув, коридор зустрів мене напівтемрявою і тим самим запахом вогкості, що вже починав асоціюватися з «домом». На автоматі я глянула праворуч, на його двері. Жодного руху. Жодного світла з-під щілини. Мені навіть здалося, що вони виглядають надто… мертвими.

Я ступила кілька кроків до сходів, намагаючись не думати, як дивно порожньо тут було. На середині коридору позаду себе почула тихий металевий звук. Як тихе клацання замка. Я завмерла й повільно озирнулася. Його двері були напіввідчинені. На мить мені здалося, що я бачу лише темряву за ними, але тоді в отворі з’явився силует. Той самий темний, чіткий, надто нерухомий.

— Доброго ранку, — сказав він неголосно. Його голос не потребував гучності, щоб заповнити весь коридор.

— Доброго, — я відчула, як завмираю, ніби мене застукали за чимось забороненим. Хоча я просто збиралася на пари. — Ви… теж кудись?

— По справах, — відповів він. Коротко, без уточнень. Як завжди.

Я спіймала себе на тому, що безглуздо витріщилася на його груди, намагаючись розгледіти, як вони підіймаються й опускаються від дихання. Темне пальто, застебнуте на всі ґудзики, не видавало нічого. Він стояв так рівно, що здавалося, ніби взагалі не рухається. Лише очі були живими. Вони ковзнули по моєму обличчю, рюкзаку, руках, що тримали ключі.

— Ви рано виходите, — сказала я, просто щоб розрізати цю густу паузу між нами.

— А ви пізно лягаєте, — спокійно відповів він.

Мене ніби вкололи. Він знає про мої проблеми зі сном? Як?

— Ви… чули? — запитала я, сама не розуміючи, чи про свій нервовий біг по квартирі, чи про те, як я вночі стукала в стіну.

В його очах майнула тінь. Не агресія, не роздратування, а щось, що нагадувало застереження.

— Тут тонкі стіни, — сказав він. — Усе чутно.

«Але вчора я не чула тебе», — хотілося відповісти. Жодного шарудіння, жодного руху. Жодного живого життя. Я проковтнула ці слова, бо відчула, як від них холодно стає під ребрами.

— Я на пари, — пояснила, наче він питав. — Сесія скоро, треба надолужувати.

— Ви студентка, — не запитання, констатація.

— Другий курс, — я кивнула. — Психологія.

І тільки сказавши це, зрозуміла, як дивно звучить: психолог, який боїться стуку за стіною. Він, здається, теж щось у цьому почув, бо зміряв мене поглядом — оцінювальним, але не з точки зору чоловіка, а наче лікар дивиться на пацієнта, який назвав свій діагноз.

— Цікаво, — промовив він, однак ні інтонація, ні обличчя не змінилися. — Тут нечасто зустрінеш студентів.

Я проковтнула його слова і пішла сходами, відчуваючи, як він іде позаду. Його кроки були майже безшумними, але присутність відчувалася фізично, ніби в коридорі змінилася температура повітря. Я намагалася не обертатися, але коли ми почали спускатися, все ж кинула короткий погляд. Він йшов на сходинку вище, трохи збоку, але настільки легко, ніби не торкався ногами сходів. Не було характерного гуркоту підборів, не було свисту одягу по повітрю, не було навіть відчуття, що він важить щось.

Між поверхами, де лампочки не працювала, ми занурювалися в темряву. Я машинально сповільнила крок, боячись перечепитися, а він, здається, навіть не змінив швидкість. У якийсь момент мені здалося, що він взагалі зник. Темрява стала глибшою, кроків за спиною не було, тільки мої власні, обережні й трохи збиті. Я затамувала подих, намагаючись почути хоч щось. І саме в той момент відчула його поруч, на відстані півкроку, хоча секунду тому він був далеко позаду. Так, ніби він просто взяв і «перескочив» простір між нами.