2. За стіною

Я прокинулась від того самого звуку, який чувся вночі, коли я намагалася заснути. Спочатку мені здалося, що це просто увійшло в сон: ніби хтось стукав у дерев’яну скриню десь у підвалі, відміряючи час, як старий годинник без стрілок. Але коли я розплющила очі й побачила бліде ранкове світло, що просочувалося крізь жалюзі, звук нікуди не зник. Навпаки, став чіткішим. Раз. Пауза. Ще раз. Пауза. Такий рівний ритм, що в якийсь момент я почала рахувати проміжки між ударами, як хвилини на парі. Він ішов зі стіни, тієї самої, за якою була квартира сусіда. Я лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і слухала. Це було не схоже на те, як сусід щось робить — не кроки, не пересування меблів, не молоток. Удар був глухий, але дивно однаковий, ніби хтось натискав на одну й ту саму клавішу. Стук-… пауза… стук...

У старих будинках завжди щось гримить, говорила мені мама. Труби, батареї, сусіди, які вічно щось ремонтують. Але тут було інакше. Занадто рівно, занадто чітко, занадто наполегливо. Я потягнулася до телефону, глянула на час — сьома двадцять. Нормальні люди в цей час вмикають чайник, шукають другу шкарпетку, стоять у заторах. Звідки в когось стільки терпіння, щоб о сьомій ранку так ритмічно стукати? Я підвелася, ноги торкнулися холодної підлоги. У новій квартирі не було ще нічого «мого»: ні килимка біля ліжка, ні улюбленої кружки, ні навіть нормальних штор. Лише тимчасова ковдра на матраці, валізи, кілька сумок і тиша, яку прорізав цей нав’язливий звук.

 Я підійшла до стіни, намагаючись не створювати зайвого шуму, ніби боялася злякати щось по той бік. Притулила долоню. Стіна була холодною, як його пальці, коли він учора втримав мою валізу. Вібрація віддавалася в кістках — короткий поштовх, пауза, ще один поштовх. Я нахилилася й приклала вухо до шорсткої поверхні. Мені навіть здалося, що я чую не сам удар, а щось глибше, глухе, ніби відлуння в порожній труні. Можливо, я просто перенервувала. Можливо, це був звичайний старий будинок, якого я просто не знала. Можливо, так працює якийсь дивний бойлер, про існування якого я ніколи не чула. Я відірвалася від стіни й розсміялася сама з себе — тихо, безраднісно. Сусід просто щось робить. А ти вже накрутила себе, Ліно, в першу ж ніч. Брaвo. Нове життя почалося з параної.

До дев’ятої ранку я вже встигла прийняти душ, на півдорозі розібрати одну валізу й зварити каву в старій турці, яку вперто возила з собою, хоч усі давно користувалися кавомашинами. Стук припинився десь між тим, як я сушила волосся, і тим, як шукала зарядку для ноутбука в безодні сумки. Це сталося так раптово, що я навіть не одразу помітила тишу. І лише коли на мить завмерла, щоб зосередитися на лекції в записі, зрозуміла, що стіна більше не дихає. Порожнеча. Така чиста, що в ній знову почулися інші звуки: десь далеко гавкала собака, у дворі клацнули дверцята автомобіля, хтось на третьому поверсі пройшов коридором. А тут, на моєму рівні, було так тихо, ніби квартира навпроти пустувала. Я мимоволі поглянула на двері. Думка, що він теж зараз там, через три метри бетону, чомусь одночасно лякала й заспокоювала. З одного боку, дивний, надто тихий хлопець, який ходить ночами й говорить про темряву, не вселяє довіри. З іншого — принаймні це не привид. Його рука вчора була абсолютно реальною. Холодною, але реальною.

Половину дня я намагалася жити звичайним життям. Відмотала дві пропущені лекції, відповіла кільком одногрупницям у чаті, які писали «ну ти там як, уже оселилася?» й відправляли стікери з котиками. Написала мамі, що все нормально, квартира не завалюється, сусіди тихі. На слові «сусіди» пальці на мить завмерли над кнопками, але я не стала розшифровувати. Вона почне запитувати, скільки їм років, чи сімейні, чи не курять на сходах, чи є в будинку алкоголіки й злочинці. У мене не було ресурсів, щоб вигадувати відповіді. Колишній теж писав. «Ти вже серйозно поїхала?» — «Ти повинна була попередити раніше» — «Це істерика, ти повернешся». Я читала ці повідомлення, як чужі, і в якийсь момент просто видалила чат. Щось боляче сіпнулося всередині, але я видихнула й повернулася до університетських задач, які теж здавалися чужими. Весь час у голові крутився не конспект, не план семестрової, а вчорашня зустріч на сходах і ранішній стук.

Ближче до обіду я таки вийшла з квартири — купити продукти. Порожній холодильник виглядав сумно і трохи принизливо. Я набила рюкзак і пакет базовим набором: хліб, яйця, сир, макарони, кілька яблук, найдешевший йогурт і каву. Коли повернулася й піднімалася тими ж сходами, на четвертому поверсі знову не працювала лампочка, але цього разу я вже знала, що відстань до мого поверху — всього один проліт темряви, який був навіть посеред білого дня. Це було менш страшно. Майже. На п’ятому світло горіло, коридор знову зустрів мене тією самою вогкістю й запахом старої фарби. І знову — тиша. Ніби тут ніхто не жив. Я автоматично подивилася на його двері. Жодного звуку. Навіть не чути було, щоб там хтось рухався. Я вже дістала ключі, коли раптом замок у його дверях тихо клацнув. Я здригнулася так, що яблука в пакеті зіткнулися одне з одним. Двері повільно відчинилися.

Він стояв у проході, в тому самому темному одязі, тільки без пальта — проста чорна кофтина з довгим рукавом, трохи облягаюча, підкреслювала худорляву, але сильну фігуру. Ті ж темні очі, те ж світле, до неприродності рівне обличчя. На мить я навіть подумала, що він не рухався з учорашнього вечора.

— Знову ви, — вирвалося в мене, перш ніж я встигла ввімкнути фільтр свого язика.

— Ми сусіди, — спокійно нагадав він. — Це неминуче.

Мені захотілося провалитися крізь підлогу.

— Я… так, — прошепотіла й підняла пакет, який встиг упасти біля ніг. — Просто… купила їжу.

«Браво, Ліно. Геній діалогу. Можеш ще розповісти, що люди дихають повітрям».

Він ковзнув поглядом по пакету, по моєму рюкзаку, по обличчю. Я знову відчула це дивне враження, що мене сканують. Не оцінюють, не фліртують, а саме аналізують. Як об’єкт. І водночас у цьому погляді було щось, від чого по шкірі побігли найтонші іскорки тепла, ніби він доторкнувся до мене не рукою, а самою увагою.