Про чаклуна

Мене звуть Сірий, чи Сірко. Я був простим піхотинцем на війні у Донбасі. Під Дебальцево отримав смертельне поранення, але не вмер. Якась потойбічна сила увійшла до мого тіла. Воєнний лікар у шпиталі не дуже  церемонився з військовополоненим, навіщо йому простий сержант? Але не зважаючи на важке поранення живота, я вижив та був обміняний через деякий час на солдатів з іншої сторони. Війна для мене скінчилась, після шпиталю, я поїхав до дому. Через деякий час, почавши робити у поліцейському патрулі я зрозумів, що отримав на війні не тільки шрам вздовж всього живота та сильно бліду шкіру. Мої очі почали бачити те, що раніш було приховано від людського ока. З’ясувалося що в нашому маленькому містечку на Сумщині, розташованому посеред лісу, є не тільки люди: поряд з нами живуть істоти з легенд та міфів, а іноді і зовсім казкові чи фантастичні персонажі. Я отримав на війні новий зір та силу, котрої в мене ніколи не було, але втратив щось інше, більш важливіше. Мої почуття та емоції стали схожі на довгу тягучу річку, я став напівмерцем не тільки зовні, через бліде обличчя. Радість, скорбота, печаль стали для мене чимось ефемерним. Моя душа перестала трепетати, повернувшись с того боку її заморозили мабуть назавжди…

Я не знаю хто я і звідки моя сила. Коли я вмирав у темряві, на полі бою, лежачі в липневій спеці на твердій землі, під містечком з неблагозвучною назвою Дебальцево зі мною сталось щось потойбічне. Я дивився у темне небо затягнене чорними хмарами від згарищ та вибухів. Біль відступив, до мене  вже не долітали  звуки битви, тріск автоматів та громоподібний бас гармат. Лютий холод скував тіло, наступила темрява і я почув перестук кінських копит. Через декілька хвилин, чи годин, наді мною схилився хтось темніший за абсолютну темряву,яка була навколо. Під його великим каптуром виблискували три крапки, дві- там де у людей очі, одна на рівні лоба. Деякий час він роздивлявся мене, а потім сказав фразу на латині. Звідки я знаю що то була латинь, хоча раніш її не коли не чув? Не знаю, просто не знаю. Чорний чоловік промовив – «Багато вас сьогодні, мені там стільки слуг не треба, будеш мені тут служити, хоч ти і не просив». Після цього мене накрив пекучий холод, такий сильний, якого я до цього ніколи  не відчував. Повернувся біль на стільки великий, що тіло моє вигнуло дугою, після чого мене накрило  довгоочікуване запаморочення…

            Я відкрив очі, будильник на мобільнику почав противно дзилинчати. Ця мелодія дратувала всіх, але мені було байдуже. Після того, як я повернувся з війни мені було все одно на багато речей. Тільки сон, який я бачив майже  кожної ночі не давав спокою. В ньому я вмирав та оживав, терпів страшну біль та відчував страх. Хоча віднині страх для мене став чимось загадковим. Я стер холодний піт з обличчя, встав з продавленого дивану та подивився на циферблат годинника. Було п’ять годин вечора, мені пора у патрулювання.

Єдина кімната у моїй квартирі не радувала різноманітністю, окрім дивана в ній ще був стіл, два стільця та невелика шафа. Добре коли ходиш по кімнаті та не чіпляєшся за речі. В маленькій ванній кімнаті  я вмив обличчя, подивився на себе у невелике дзеркало. Звідти на мене глянув дуже блідий молодик, десь двадцяти двох – двадцяти п’яти років: середній зріст, худорляве обличчя, сіре волосся, підстрижене їжачком та дуже темні очі. Після поранення, з темно – карих, вони стали чорними,наразі мені  до самої темряви доводиться ходити в сонцезахисних окулярах, бо люди іноді дуже лякаються.

 Я вже збирався одягати форму як знову задзеленчав мобільний телефон. У мене на всі дзвінки стояла одна мелодія, що дуже дратувало нашу поліцейську дільницю. У слухавці затеревенив високий голос мого єдиного друга Гната, який був лісовиком. Я знав його з дитинства і вважав звичайною людиною, а коли повернувся з війни побачив, що вуха в нього занадто довгі для людини, а волосся на бороді та голові має яскраво зелений колір. Гнат  теж здивувався, що більшість побутової магії, якою користуються усі нелюди, на мене тепер не діє. Він познайомив мене з потайсвітом Сумщини.

- Сірко, Сірий ти де? – закричав у слухавку лісовик.

- Вдома, не кричи, я тебе дуже гарно чую – мій голос був тепер завжди низький та хриплий, як після застуди.

- Сірий Катруня  пропала, знайомі упирі написали, що її дядько Блуд з собою увів.

            У голосі Гната чувся страх та безнадійність, і я знав чому. За три-чотири місяці нового життя у рідному місті, я зрозумів чому в нелюдів мало хто вірив. Упирі, не вбивали заради крові, вовкулаки  контролювали себе чи запиралися десь у повний місяць, навіть мавки та русалки не заводили до лісу, не топили зівак, а займалися різними справами, прижившись біля суспільства. Навіть чорти, рогаті та хвостаті, великі прихильники дрібних пакостей, нічого кримінального не коїли.

Відокремлено від всіх цих істот знаходився Дядька Блуд. Мало хто з нелюдів його бачив, він з’являвся раз на два місяці і кожен  раз по-різному, але неодмінно забираючи з собою молодих дівчат. Йому було все одно, людиною вона була, мавкою чи русалкою – головне, щоб гарна. Блуд, якщо вірити розповідям, вводив дівчат в  транс і забирав у  лісові нетрі. Через деякий час дівчат все ж  знаходили, але вони повністю втрачали себе, нікого не впізнавали та через два тижні  впадали в кому. Мені дуже хотілось познайомитися з цим Нелюдом, бо поки я був на війні, він випив душу з моєї Люсі. Блакитноока красуня лежала майже рік без руху, і якби не догляд постарілій відразу на десять років матері, то мабуть вже пішла у далекий край.

            Але міфічні істоти чи не знали, чи не хотіли мене на нього виводити. Навіть коли я дуже сильно пом’яв декого, інформацію отримати не вдалося. Поки це все пролетіло  у моїй голові Гнат продовжував волати у слухавку.