Оповідання

Нічний вітер колихав пожовкле листя, зриваючи поодинокі та забираючи їх з собою. На темно-синьому небі, серед жовтуватих зірок, сяяв блакитний місяць. И лише тяжкі кроки порушували нічну ідилію. Два воїни йшли в слід за своїм володарем, їх чорні лати мерехтіли під світлом місяця. З лівого плеча звисав коротенький плащ з луски дракона, чарівні руни, які покривали кожну луску, сяяла ледь помітним ліловим світлом. В руках воїни тримали алебарди, верхів’я якої прикрашав темно-фіолетовий кристал, а лезо чимось нагадувало морську хвилю.  Що ж стосується володаря цих воїнів, він був одягнути просто, лише щільна чорна мантія вкривала його бліде тіло. Ця маленька група йшла мощеної дорогою, сталь відбивалась дзвоном від  каміння.

Двір королівської резиденції ломився від різноманітних гостей. Прислуга ходила між знатними особами, великими героями та тими, кому пощастило отримати милость корони. Чарівні ліхтарі освітлювали квітучі клумби та імпровізовані сцени, де кожен охочий міг виступити. Хтось просто відпочивав, хтось придивлявся собі нову пасію чи особу, яка могла б взятися за брудну справу. Звичайно здебільшого всі відпочивали, та ділилися сплетеними, під веселі пісні бродячих бардів.

Проте, поява воїнів в чорних латах, та їх володаря, змусила замовкнути навіть самого галасливого. Всі дивилися на трійцю, хтось мовчки, хто вирішив спробувати продовжити діалог, зробити вигляд що не помічають. Навіть у самого бездарного актора вийшло б краще. Варта звичайно ж була, лицарі  у світло-червоних обладунках з золотим орнаментом, стояли немов декоративні статуї. Вони розуміли, вони боялись. Вартові смирно стояла, коли чорний сабатон вступив на червоний бархат, які покривав сходи з білого каміння.

В середині резиденції, де ще нещодавно стояв гамір не гірше чим у дворі, все вмить завмерло. Сотні очей дивились на гостей у чорному. Дивились та боялись. Вони відводили погляд, коли воїни дивились у їх бік. Між гостей королеві гуляв шепіт, з лише одним питання, по чию голову прийшли? Поки кожен намагався згадати свої найбільші гріхи, капітан Королівської гвардії став на шляху. Його понівечене обличчя закривала маска, поки руки тримали меч.

– Вибачте, якщо ви прийшли по голову королеви, я не можу вас далі пропустити. – Капітан боявся, його голос тремтів.

– Сміливо, проте ти не той, хто зможе мене хоча б затримати. – Чоловік в чорній мантії підійшов занадто близько до кінчика меча. Хватило б швидко й сильно випаду, щоб пробити серце.

– Так велить мій борг. – Капітан все ніяк не міг наважитися зробити той самий випад.

– Тоді можу тебе заспокоїти, гріхи твоєї королеви, мене не цікавлять. – Ці слова лише більше розпалили паніку серед гостей резиденції, адже кожен з них міг бути ціллю.

Поки капітан гвардії думав що відповісти, чоловік заробив крок у перед, до бальної зали. На шляху до якої і встав понівечений воїн. Меч увійшов у тіло, немов їм протикали річку. Чоловік йшов  уперед, навіть коли меч показався з іншого боку. Зрештою, він пройшов так само легко й через капітана. Вірний солдат королеви відчув неймовірну біль на обличчі, його немов опустили у розпечене вугілля. Волаючи від болю, капітан кинувся найближчої миски з холодними напоями. Його маска, яка приховувала жахливі шрами війни впала на підлогу, біля ніг графині. Спаплюжене обличчя опустились у жовту рідину. Недбало оббити шматки льоду, немов нова маска, покрили обличчя. Лише коли біль відступив, капітан вийняв голову з напою. Він сів на підлогу, спиною упершись об одну з ніжок столу.

– Це звичайно ваше, але я не впевнена чи вона вам ще потрібна. – Графиня протягувала капітану його маску, та маленьке дзеркало.

Чоловік не вірив своїм очам. Він щойно пройшов крізь біль та агонію, але це того коштувало. Обличчя капітана більше не виглядало як жахливий шматок м'яса, вона повернуло собі колишню вроду, з поправкою на вік. Чоловік дивився у бік бальної зали, в слід двом воїнам, які якраз захопили до зали.

Всі гості дивились у бік нових гостей. До невеличкої кафедри, біля королівського престолу, вийшов невеличкий літній чоловік у червоній мантій.

– Вельми шановні гості королеві Мерід, прошу представить вам чергового гостя цього вечору. – Чоловік виглядав впевнено, він вміло ховав страх за урочистою промовою та ризькими рухами. – Приверстую Володаря ночі, одного з Великої П'ятірки, саму Темряву, Темного брата...

– Досить. – Спокійно промовив Темний брати. Літня людина швиденько вклонилась та відійшла у бік.

– Досить так досить. – Ледь чутно прошепотів чоловік.

– Ви увійшли в мій дім, можу ли я почути причину вашого візиту? – Королева намагалась бути стриманою, хоча власне его так й хотіло вирватися назовні.

– Вам якій варіант подобається більше? Те що я зараз перед вами, и шукаю лише одного паразита, чи щоб моє військо пройшло по вашим землям вогнем та мечем, спалюючи хворобу, яку ви називаєте Лілове Цвітіння? – Королева завагалась, вона невпевнено, скривів обличчя, виставила один палац, обираючи таким чином перший варіант. – Ось и я так гадаю, якщо є можливість, краще не допускати зайвих жертв.

Темний Брат відволікся на крики. Хтось благав про допомогу, запевняв що його з кимось переплутали. Поки воїни Темного Брата вели чоловіка, аристократи швидко покинули центр зали, звільнив місце в центрі. Чоловік благав їх про допомогу, проте аристократи лише відвертались від нього. Воїни Темного Брата вивели невисокого ельфа, з коротким чорним волоссям, та відсутнім лівим вухом. Чорні лицарі кинули ельфа до ніг свого володаря.

– Прошу, ви мене з кимось переплутали, я ніяк не пов’язаний з цим вашим Цвітінням. Молю вас, відпустить. – Ельф впав на коліна, приколнів голову настільки низько, наскільки міг.

– Вибачте, а чи можу я дізнатися, в чому звинувачується мій підопічний? – Королева обережно встала зі свого престолу. – В чому винен Зеральд?

– Зеральд? Так тепер тебе звати? – В долоні Темного Брата проявилась рукоять меча, лезо якого опустилось на плече ельфа. – Ваш так званий Зеральд давно віддався Порожнечі. На його рахунок вже три знищених світів. І ваш може стати наступним.