Розділ IV: Ті, хто вірить

Соня більше не могла мовчати. Після того, як Артем знову з’явився — з тими нелюдськими очима й моторошним шепотом — вона зрозуміла: сама вона не впорається. І якщо продовжить мовчати, наступного разу хтось інший просто не прокинеться.

Вона розповіла все Лізі. Вранці, коли та розтирала сон із очей, Соня просто сіла навпроти й почала говорити — тихо, але твердо.

Про те, що бачила Артема. Про мокрі сліди вночі. Про книгу й Безіменного. Про очі в темряві.

Ліза мовчала довго. Надто довго. Соня вже подумала, що та зараз засміється, кине щось на кшталт "ти серйозно?" — але Ліза лише прошепотіла: 

—Я теж бачила. Не Артема. Але щось… біля річки. Вчора ввечері. Воно дивилося з-під води. І… здавалося, воно усміхалося.

Вони мовчки перезирнулися.

Цього ж дня вони повернулися до бібліотеки. Бібліотекарка, наче вже чекала їх. Вона мовчки простягнула Соні пожовтілий блокнот, загорнутий у тканину. На обкладинці був знак — коло з трьома крапками в центрі.

— Колись один з вихователів намагався зупинити його. Він вивчав місце, річку, записував усе. Його звали Павло Савка. Його тіло знайшли біля води у 1983-му. Але щось він залишив, — сказала жінка й зникла за стелажами.

У записнику був безлад — уривки фраз, схеми, карти лісу, начерки очей, і одна важлива думка, повторена кілька разів:

*Безіменного не знищити. Але його можна приспати. Його сила — у спогадах, страху і воді. Забери одне — і він засне знову.*

— Що це означає? — прошепотіла Ліза.

— Можливо… якщо перестати боятися? Або… якщо знищити місце, де він ховається? — Соня гортала сторінки.

 Серед нотаток було ще одне:

*У вирі під старим пірсом — його дім. Туди падають голоси.*

І тоді вони зрозуміли: треба йти туди. До самого серця річки. Туди, де Безіменний з’явився вперше.

*Як приспати того, хто не спить вже століттями?*