Розділ III: Легенда про безіменного

Соня не спала другу ніч поспіль. Щоразу, як вона заплющувала очі, бачила Артема — мокрого, мов витягнутого з глибини, з порожніми очима. І завжди — той самий жест рукою в бік річки.

Вранці вона прокинулася рано, поки інші ще спали. В кишені — записник Насті з малюнком. В голові — тільки одне: Там щось є. І я повинна дізнатися, що саме.

Вона пішла до бібліотеки — старої дерев’яної будівлі з вікнами, затягнутими павутинням. Табірна бібліотекарка, тиха жінка з сивим волоссям і гострими очима, мовчки провела її до стелажу з книжками про природу, місцевість, історію.

—А щось про річку є? — запитала Соня.

—Тобі не варто цікавитися тим, що не хоче, аби його знайшли, — сухо відповіла жінка. — Але... якщо вже прийшла, ось. — Вона витягла тонку книгу без назви. На палітурці — лише вицвіле тиснення у формі хвилі.

Соня читала весь день, сидячи на лавці під сосною. Історія була давня, стара як самі ліси.

Колись, багато років тому, на цьому місці стояло село. Люди жили біля річки, ловили рибу, вирощували хліб. Але щось пішло не так. Вода раптом потемнішала. Пішли зникнення. Спершу — худоба. Потім — діти.

Старі казали, що річка прокинулась. Що в її глибині живе істота, яка не має імені, не має форми — тільки очі. Вона приходить по тиші. Вона забирає тих, хто дивиться в неї надто довго.

Її почали називати Безіменним. І кожні кілька десятків років річка знову кличе.

Соня здригнулась. Її погляд ковзнув по краю сторінки, де хтось олівцем зробив примітку: «Очі в темряві — не твої. Якщо побачиш — тікай.»

Тієї ж ночі вона прокинулась вдруге — від дивного, вологого шелесту. Але тепер звук йшов не з вікна. А зсередини кімнати.

Соня повільно підвелася. Ліза глибоко спала. На Настиному ліжку — нікого. Але з-під ліжка, де лежали її речі, щось капало. Вона нахилилася — і побачила: сліди. Мокрі. Людські. Вони тяглися до дверей і виходили в коридор.

І там, у напівтемряві, вона знову побачила Артема.

Та тепер його очі світилися зеленим світлом. Він не показував у бік річки. Він шепотів. І Соня вперше чітко почула: 

—Він прокинувся. І він голодний.