Розділ II: Той, що дивиться з води

Минуло два дні. У таборі панувала гнітюча тиша. Вожаті намагалися тримати всіх у рамках — розклади, ігри, ранкова зарядка — все, ніби нічого не сталося. 

Але Соня помічала: всі ходили напружені, уникали погляду на річку, а вечорами в кімнатах довго горіло світло.

Тіло Артема так і не знайшли. Кажуть, водолази працювали, прочісували річкове дно. Безрезультатно.

—Він просто поплив надто далеко, — шепотіли інші діти. — Потонув. Так буває.

Але Соня знала, що ні. Вона бачила, як темна тінь під водою потягнула Настю вниз. І вона бачила очі Артема в останню мить — не налякані, а здивовані. Наче він щось побачив... щось, чого не повинно бути.

Тієї ночі Соня прокинулась від мокрого шурхоту. Дощ? Вітер? Але в кімнаті було тихо.

Ліза спала, повернувшись до стіни, а на Настиному ліжку досі лежали складені речі — її речі ніхто не чіпав.

Знову — шурхіт. Вікно було трохи прочинене. Соня піднялася і підійшла ближче. І побачила.

На межі лісу, за футбольним майданчиком, стояв хлопець. Вона одразу впізнала Артема.

Мокрий. Блідий. Очі блищали, немов під водою. Він нічого не робив — просто стояв і дивився на її вікно. А потім — показав рукою в бік річки.

Соня відсахнулась. Серце гупало в грудях, як барабан. Коли вона знову глянула — його вже не було.

Наступного ранку вона мовчала. Не сказала нікому — ні Лізі, ні вожатим. Та в глибині серця розуміла: щось кличе її назад. Артем — якщо це дійсно був він — не просто з’явився. Він намагався щось сказати.

Того ж вечора Соня знайшла в записнику Насті дивний малюнок. Усе поле було заштриховане чорним, а посередині — вода, з якої визирали очі, темні, страшні. І напис під ним: «Він дивиться знизу. Він чекає.»