Розділ I: Тиша над річкою

Коли автобус з гуркотом загальмував біля старої дерев’яної брами, Соня відчула легкий холодок по спині. Вона не могла сказати, що саме її насторожило — чи то похмурі сосни, що оточували табір, чи табличка з вицвілими літерами «Відпочинковий табір „Сосновий бір“», що хиталася на іржавому ланцюжку. Їй щойно виповнилося тринадцять. Це літо мало бути звичайним — трохи сонця, трохи нудьги, знайомства з іншими підлітками. Але все почалося не так. 

Табір стояв осторонь, загублений між деревами, і здавалося, що світ за його межами давно зник. Будиночки були старі, пофарбовані в облуплений блакитний колір, і між ними віяло запахом вологи, соснової кори і чогось невловимо застарілого.

Соня жила в одній кімнаті з двома дівчатами — Лізою, говіркою рудоволосою чотирнадцятирічною з Харкова, і Настею, мовчазною й трохи дивною дівчиною, що завжди носила темні футболки з зображеннями вовків і не знімала браслета з чорного шнурка.

Того дня було душно. Вожаті дозволили підліткам піти до річки — мовляв, спека, вода освіжить. Вони мали йти гуртом, але коли група дійшла до берега, Соня, Ліза, Настя та ще один хлопець — Артем — відірвалися й пішли трохи далі, де вода була глибшою, а людей — менше.

 Річка здавалась спокійною, поверхня блищала від сонця, хвилі м’яко плескались об берег. Але Соня відчувала — щось не так.

Вода була занадто темна, майже чорна біля середини. Настя першою кинулась у воду, за нею — Артем. Ліза сміялась, знімаючи сандалі, а Соня стояла на мілководді, вдивляючись у річкову гладь. 

- Йди вже, крикнула Ліза, — вони ж далеко не попливуть. 

Та за мить усе змінилося. Крик. Бризки.Настя зникла під водою. Артем кинувся до неї, але щось потягло і його вниз. Соня заклякла. Ліза вже кидалася у воду, проте Соня схопила її за руку.

- Не можна! Вона... щось її схопило! 

Річка мовчала. На поверхні не було жодного сплеску, жодної бульки. Настя і Артем... зникли.

Соня ще довго сиділа на березі, вся тремтячи, поки не прийшли вожаті. Вони не повірили одразу. Вважали — підлітки вигадують. Але тіло Насті знайшли наступного ранку, біля старого причалу, у водоростях. Артема — ні.

Соня знала: та вода — не просто глибока. Вона пам’ятає. Вона тягне до себе. І хтось знову має прийти.