Глава 3 Потяг

Як і обіцяв, наступного ранку Максим заїхав по Риту. Ніч видалася неспокійною час від часу змушуючи Пруса здригатися від дивних снів, що з настанням світанку розтанули неначе мара.

Діставшись оселі хлопця колишні однокласники увімкнули кавомашину й поки ароматний напій готувався, Прус влаштував Риті екскурсію оселею.

— Так і живу, — завершивши мандрівку квартирою посміхнувся Максим. — В оточені моніторів, системних блоків, дротів і часом безсонних ночей.

— Кожному своє, — не стала засуджувати Маргарита. — То як щодо подорожі у задзеркалля?

Приємний голос Рити здавався усміхненим, що підтримало гарний настрій Максима.

— Не знаю, що з цього вийде, та на крайній випадок зможемо влаштувати автоперегони, — вказавши на пару джойстиків відповів Макс.

У ці миті Прус й сам не вірив, що дивні гаджети навіть за умови наявності двох гравців спроможні здійснити надзвичайний прорив у світ небачених технологій. 

Підкотивши до Рити комп'ютерне крісло, Максим обережно надягнув шолом на подругу, опісля чого повторив нехитру маніпуляцію щодо себе.

— Дивне відчуття, — посміхнулася Рита поволі обертаючи голову. — Чекаємо на картинку.

Максим хотів було щось відповісти, але незчувся як перед очима спалахнуло знайоме повідомлення та живі шпалери «Темного міста».

— Ти бачиш те саме, що і я? — з острогою запитав Прус.

— Запрошення виступити на боці світла, — не полишаючи усмішки відповіла Рита.

— Під'єднатися, — зважився Максим.

— Оператор - Прус Максим, з'єднання встановлено, — звітував голос у навушниках.

— О! Він знає твоє ім'я, — весело парувала Рита.

— Зачекай, — схвильовано відповів Макс передчуваючи щось недобре, але спізнився.

— Під'єднатися! — випалила Маргарита.

На мить у повітрі запала тиша.

— Другий оператор - Сокіл Маргарита. Здається ти знайшов свого птаха, — загадково мовив голос.

У наступну мить перед очима друзів закружляли темні кола, що змінювалися чітким зображенням брижів на воді, спалахами блискавки та врешті утворили надреалістичну картинку…

Маргарита та Прус стояли на підземній станції заховавшись позаду однієї з широких колон.

Несподівано до насторочених вух долинув протяжний гул, що поволі розтікся мармуровими стінами тунелю й супроводжував наближення потяга до спорожнілої платформи. На електронному табло помаранчевими рисками завмер годинник. О цій порі двері Київського метрополітену давно зачинені, втім сьогоднішніх нічних гостей це не стосується.

Далеке світло фар розірвало темряву, лягаючи на темні рейки й блакитний локомотив неквапливо виринув зі своєї печери. За кілька секунд потяг дістався станції та востаннє пронизливо заскрипівши колесами завмер на місці. 

Вузькі двері головного вагону прочинилися і високі шкіряні чоботи рушили платформою розрізаючи навколишню тишу відлунням кроків. Здавалося у цій ході не було нічого особливого, якби чорне неначе сама ніч взуття не крокувало само по собі. Загадкові чоботи зупинились й з них до високої стелі повільно здійнялися густі клуби сірого диму. 

Порожнеча, що до цього часу приховувала власника чорного взуття поволі набувала людських обрисів. За мить у примарному силуеті можна було упізнати високу чоловічу постать. Довгий плащ частково приховав під собою рельєфний торс незнайомця, що проглядався крізь пронизану дірками сорочку. Обтислі штани у поєднані з тонкою смугою ременя губилися у диво-чоботах доповнюючи загальну картину незвичного вбрання. 

Загадковий образ рухався й завмирав в такт холодному протягу, що долинав із глибини тунелю, поволі роздмухуючи прозоре тіло привида.

На мить численні лампи, котрі освітлювали платформу враз згасли, а коли спалахнули знову таємничий силует вже набув чіткого вигляду. Примарний довгий плащ наразі перетворився на чорне пальто. Дірява сорочка змінилась темно-сірою футболку заправленою у джинси кольору воронячого крила й шкіряним ременем з мідною пряжкою. 

Невдовзі залишки диму остаточно зникли, відкривши світові щойно утворене лице. На мужньому обличчі зблиснули вогники карих очей, після чого гострий ніс колишнього привида жадібно втягнув у себе холодне повітря так, неначе його власник чекав цього багато довгих років. 

Протяг знову промайнув самотньою платформою, невидимою долонею торкнувшись короткого чорного волосся чоловіка, змусивши тонкі губи здригнутися у легкій посмішці. 

Повернувшись до кабіни машиніста, незнайомець привів в дію механізм відкриття, прочинивши решту дверей, після чого квапливо повернувся на своє місце. З вагонів по черзі вийшли двоє. У порівнянні з незвичайним машиністом їхні тіла вже набули справжнього вигляду. На обличчі першого з новоприбулих виднілися залишки темного бруду, ніби його власник потрапив до станції прямісінько з поля бою. Сорочка з товстої мішковини підкреслювала широкі плечі й загартоване тіло, видаючи у своєму власникові особу, що володіє чималою фізичною силою. 

Замащені брудом льняні штани, підперезані товстою мотузкою сягали п'ят босих ніг, вкритих залишками чорної землі. Недобрі вуглики круглих очей лихим поглядом ковзнули довкола. Зауваживши камеру відеоспостереження чоловік миттєво зник сховавшись за однією з колон.

— Не хвилюйся, друже! Ці вартові наразі сліпі й сплять так само міцно, як і ті, хто мав би спостерігати за нами, — мовив чоловік у довгому пальті.

З-за колони з'явилися брудні долоні й чорнява голова, після чого міцна постать у вбранні з мішковини залишила свою тимчасову схованку. 

Наступним до машиніста вийшов другий з пасажирів дивного потяга. На блідому обличчі чоловіка блакитним павутинням блискавки промалювалися тонкі вени. Погляд глибоких чорних очей уважно роздивлявся приміщення станції. Підтягнуте тіло приховувала довга роба, каптур якої наразі вкривав коротко підстрижену голову другого з новоприбулих.

 — Вітаю, пане Серп! Я радий, що ви з нами, — посміхнувся колишній привид.