Глава 2 Маргарита

Погожий квітневий день зустрічав перехожих яскравими променями весняного сонця. Маргарита неквапливо крокувала бруківкою улюбленого Андріївського Узвозу, сповнена неповторним відчуттям свободи. 

Заняття в школі добігли кінця, а думки щодо майбутньої відпустки робили довгоочікувану п'ятницю ще більш сонячною. Молода вчителька на мить зупинилася вдихнувши свіжість до шаленства дивовижної Київської весни.

Довге каштанове волосся жінки злегка роздмухував прохолодний, втім такий приємний вітер. Погляд глибоких блакитних очей випадково зупинився на ятці з сувенірами. 

Поруч із різноманіттям лакованих шкатулок та численних дрібничок власноруч зроблених талановитими майстрами, стояв молодий чоловік одягнений в коротку шкіряну куртку, сині джинси і чорні туфлі. 

Новий порив вітру пробігся коротким русявим волоссям перехожого, змусивши його озирнутися у бік Рити. Спіймавши на собі зосереджений погляд зелених очей, тонкі губи Маргарита відгукнулися легкою усмішкою й дещо зніяковівши власниця стрункої фігури знову рушила вулицею.

Прогулянка улюбленими місцями, заповітна крамничка з книгами, що вже чекала на свою майбутню відвідувачку і жаданий відпочинок за переглядом цікавого фільму у затишній однокімнатній квартирі на правому березі Дніпра. За цими думками вчителька не помітила, як подолала крутий підйом, залишивши позаду Андріївську церкву. 

Зупинившись навпроти вітрини одного з кафе, Рита усміхнено поглянула на власне відбивання у прозорій вітринні. Обтислі сірі джинси підкреслювали струнку поставу. Тонкий білий светр, що заховався під шкіряною косухою і чорні замшеві черевики у тон сумочки напрочуд добре пасували своїй власниці.  

Напевне ще двадцять років тому подібне вбрання навряд знайшло схвалення у вчительській спільноті, втім наразі часи змінилися й жінка щиро раділа, що попри молодий вік колеги в першу чергу цінують її за професійні якості.

Вирішивши доповнити приємний день чашечкою запашної кави, Рита відвела погляд від скла і рушила далі, аж раптом завмерла на місці.

Попереду неї стояв чоловік, що нещодавно зустрівся їй біля сувенірних яток й наразі продовжував уважно вдивлятися у бік жінки. Маргарита була не з лякливих, до того ж незнайомець здавався абсолютно нормальним, аби не його погляд, який впивався у Риту й видавався рішучим та схвильованим водночас.

Почекавши кілька секунд жінка впевненою ходою закрокувала вулицею оминувши дивного чоловіка. Можливо він лише переплутав Риту з кимось зі своїх знайомих, через що й не зупинив її, проте Рита помилилася.

— Маргарита?! — пролунав за спиною чоловічий тембр.

Почувши власне ім'я жінка невимушено пригальмувала, чим остаточно розвіяла сумніви загадкового перехожого. 

Озирнувшись вона побачила, що за кілька секунд, які тривала мовчазна пауза чоловік встиг подолати необхідну відстань і наразі зупинився поруч з нею.

— Перепрошую, ми знайомі? — запитала Рита непомітно відступивши на крок.

— Гадаю, що так, — відповів співрозмовник.

— Вибачте, але я поспішаю, — відказала Маргарита й почала відвертатися аби продовжити свій шлях.

— Мене звати Максим. Прус. Ми разом навчалися в школі, — більш впевнено мовив чоловік, простягнувши до Рити розгорнутий паспорт. — Ви Маргарита Сокіл, вірно?

— Припустимо, — відповіла жінка не впустивши нагоди зазирнути у документ нового знайомого.

У пам'яті Рити хаотичними уривками промайнули шкільні роки й здається поміж облич та прізвищ спалахнуло знайоме.

— Згадала! — щиро уміхнулась молода жінка. — Вибач, що не впізнала. У мене чудова пам'ять на дати та імена, чого не скажеш щодо зовнішності. Я до речі працюю в школі, викладаю історію, а там сам розумієш така круговерть, аби власне обличчя не забути.

— Історію? — голос Максима одразу став глибоким і здавалося погоже весняне небо враз спохмурніло. — Не повіриш та я власне шукаю того, хто міг би допомогти з оцим…

Чоловік розстібнув шкіряну куртку й обережно дістав з внутрішньої кишені пожовклий від часу сувій.

Побачивши старовину річ Маргарита не змогла втриматись, протягнувши руку до потенційного шматочка історії.

— Можна? — завбачливо перепитала Рита.

— Звичайно, — мовив Максим. — Я власне через нього завітав сюди. Цікавився у торговців, чи може це бути якісною реплікою старовинного аркуша, хоча, як на мене він дуже старий.

Маргарита обережно розгорнула сувій вдивляючись у прописні чорні літери. Підвівши голову до неба, Рита зауважила, що погода й дійсно змінилася. Густі сірі хмари, неначе похмурі кораблі невпинно сунули назустріч один до одного.

— Пробач, напевне зустрівши однокласницю, яку не бачив з десяток років поводяться дещо інакше, — визнав Максим. — Напевно це пролунає занадто нахабно, але чи не погодишся приділити мені двадцять хвилин свого часу за чашкою лате?

Маргарита знову підняла очі до грозового неба, після чого поглянула у бік кав'ярні, вхід до якої за дивним збігом обставин розташовувався поруч з місцем випадкової зустрічі.

— Гадаю, що зможу! — уміхнулася Рита і разом з Максимом поквапилася увійти до затишного приміщення кафе.

За вікном спалахнула блискавка і після гучного гуркоту грому на стару бруківку вперіщила справжнісінька злива.

— Вчасно зустрілися, — мовив чоловік озирнувшись до вікна і запрошуючи Риту сісти за вільний столик.

Несамовитий дощ лив безперестанку й похід до книгарні тимчасово відтермінувався. Поки злива набирала обертів, а запашний напій лише готувався, Маргарита й Максим неначе малі діти захоплено схилилися над дивним рукописом.

— Я звісно не працівник музею, — розпочала Рита. — Але сувій дуже схожий на справжній. Єдине не можу второпати, як він так добре зберігся, а найголовніше це його зміст. Він написаний української й сприймається, як мова наближена до сучасності, тож ризикну припустити, що це напрочуд якісна підробка. Звідки він у тебе?

— Знайшов його у посилці з речами, які не замовляв. Я схилявся до того, що це лише розіграш, але не можу второпати зміст цього жарту, — відповів Максим обережно беручи до рук чашку з кавою.