Розділ 3

— Слухай, давай її прикінчимо — й усе. Велике діло! — роздратований голос одного з бійців мого жалюгідного загону донісся крізь щільну тканину намету й вивів мене з апатії, в якій я перебувала останні два дні. — Від неї ж користі ніякої, ресурси закінчуються, а так хоча б рівень підвищимо.

Я насторожила вуха й потягнулася до меча, який увесь цей час лежав поряд із моєю похідною розкладачкою, застеленою шкурками пустельних щурів. Жорсткувато, зате тепліше, ніж на голій землі.

— Ти дурень, Ладію? — озвався не менш злий жіночий голос. — Хоча чого я питаю? Це ж очевидно! Ми не можемо вбити командира!

— Це ще чому? — обурився другий боєць, явно проігнорувавши випад про дурня і тим самим його підтвердивши. — Якщо ми прикінчимо Сайру, у тебе й у мене буде по третьому рівню, й ми зможемо претендувати на місце в сильнішому й більшому загоні.

— Ага, а мітку на аурі ти куди подінеш, геній ? І який, скажи на милість, командир візьме собі в загін убивць свого колеги? Ніхто не захоче повертатися до нас спиною після такого.

І то правда. Я б точно не стала. Та й зараз не дуже палаю бажанням довіряти вам свою спину, але нічого не можу вдіяти. Знаєте, якось важко триматися молодцем і бути отим кременем, коли ти раптом, ні з того ні з сього, полишаєш свій затишний Кропивницьк й опиняєшся в грі. У ГРІ, Карле! Де кожен перший планує тебе прикінчити! Варто тільки покинути межі намету — як тебе тут же атакує якась людиноподібна (або й ні) безпринципна тварюка.

От я й не залишала межі свого рятівного намету відтоді. Не кажучи вже про те, що якось треба було переварити весь цей шок від «потрапляння» й пом’янути всіма лихими словами на світі незабутнього дядька Василя(щоб йому зараз було дуже зле, тому виродку старому) й його клятий ланцюг.

До речі, про пташок!

Ота сама цепочка досі висить у мене на шиї важким тягарем. Чому важким? Бо з маленької сріблястої змійки ця дивна штука перетворилася на здоровенний ланцюг. Цілком відчутний!

Я машинально торкнулася її пальцями — холодні ланки здавалася чимось більшим, ніж просто метал. Вона вібрувала, дихала… жила? Дурниці, звісно. Але чомусь я вже ні в чому не впевнена. Після «Чорної Пагоди» — так…

Я намагалася перебрати всі варіанти, що спадали на думку. Може, ланцюг якось активував приховані механізми гри? Або це якийсь магічний артефакт, здатний переносити людей в інші світи? Чи це просто дикий сон, з якого я ніяк не можу вибратися? Скільки б запитань я собі не ставила — відповіді не з’являлися. Лише більше тривоги й сумнівів. Ну й злості… Багато, багато злості — на життя загалом і на сусіда зокрема, на несправедливість буття, на Льошку…

Тьфу ти, навіть тут колишній не відпускає! Хоча… пошлю я парочку прокльонів і в того засранця за компанію.

Та не суть…

Суть у тому, що цей ланцюг — важкий, громіздкий і неймовірно незручний, ніби постійно нагадує про себе. Варто лише спробувати послабити його чи розкрутити застібку — ланки впиваються в шкіру, ніби попереджаючи, що це його присутність на моїй шиї не обговорюється. Я почувалася справжньою  бранкою клятого артефакту. Можливо, в цьому і є якась закономірність? А раптом ланцюг і є мій «ключ» до виходу з гри?

Розмірковуючи над цим, я майже не помітила, як тканина намету зі скрипом відсунулася — і всередину ввалилися мої «бойові товариші» — Ладій і та сама жінка, що назвала останнього ідіотом. Із чим я була цілковито згодна. До речі, її звали Дейдра, і якщо я правильно тлумачу нашивки на їхній формі, то вона володіє списом. У той час як Ладій — арбалетник.

А отже, вона безсумнівно сильніша (спробували б ви потягати двометровий спис із залізним наконечником) і, як показала практика, розумніша.

Та зараз обидва мали абсолютно однаковий вираз обличчя — незадоволено-вимогливий.

Близнюки, блін, сіамські.

— Командире, час рухатись, — заговорив перший із «близнят» Ладій, і я відчула, як злість і роздратування буквально вихлюпуються з нього. — Твоє К повністю відновилось, а ресурси закінчуються. Якщо ми не візьмемося за справу — здохнемо тут усі.

Я підвелася на лікоть, ще не зовсім розуміючи, що ж усе-таки варто робити в цій ситуації. Бити чи тікати? А може, послухати?

Шок від останніх подій не вплинув лише на мїй отруйний язик і внутрішню самоіронію. Усі інші сфери життя, включно з логічним мисленням, відверто страждали.

Тому загальмованість і розгубленість заважали тверезо оцінити ситуацію, а Ладій, не отримавши від мене негайної відповіді, змінив тон на більш різкий:

— До того ж нам потрібно добрати ще одного бійця, командире. Система забрала тіло третього — розвіяла його через годину після битви, бо, — він зробив паузу, аби підкреслити своє невдоволення, — не було кому його воскресити.

Я скривилася. Розвіяла... Тіло одного з наших бійців просто зникло. Зникло так, ніби його ніколи й не було. Це був ще один удар по моїй реальності. Тут смерть не була чимось тимчасовим, як у звичайних іграх, де персонажі відроджуються після лікування. Тут, якщо ти помираєш і в тебе немає зілля або ресурсів на воскресіння — усе, ти зникаєш, як непотрібний баг, який ніхто не став рятувати.

— Командире, — з тиском вимовила Дейдра, пильно дивлячись мені в очі, наче скануючи на слабкість. — Нам треба рухатись далі. Якщо ми просто сидітимемо тут — нас знайдуть і вб’ють. Час приймати рішення.

Що я могла їй сказати? Правду? Почати реготати, як навіжена, й верещати всім, що вони — всього лише комп’ютерні персонажі, а все це — несправжнє? І що мені, мовляв, байдуже, що буде далі?

Але, попри те що це було не моє тіло й не мій світ, усе навколо здавалося до божевілля реальним.

Мені насправді боліло після перенавантаження в бою з повстанцями. Я відчувала голод, холод, хотіла спати...

Так, це виражалося трохи інакше: скажімо, щоб поїсти — потрібно було використати «ресурси», а не просто щось з’їсти. А твій відпочинок вимірювався не зменшенням синців під очима, а збільшенням К. Про речі на кшталт зілля воскресіння я взагалі мовчу.