Розділ 2

Мене оточувало море. М’які хвилі погойдували моє тіло, а вуха заклало від солоної морської води. Жодного звуку ззовні не проникало. Лише глухий стан і...

А, ні. Десь далеко, на периферії, з’явився звук. Огидний, металевий, ніби хтось узяв дві сковорідки й зі смаком почав гатити ними одна об одну. Поступово цей шум наростав і наближався, змушуючи моє обличчя кривитися від роздратування. Що за противна...

«Сайра!»

До звуку додався ще й голос, наполегливо вимагаючи якусь Сайру. Не знаю, хто ти, дівчинко, але тобі краще відповісти негайно, бо ці верески мене дратують до краю, а коли я ще й сплю...

— Сайра! Сайра! Командире!

Цього разу жіночий крик пролунав уже просто біля мого вуха, і мою руку ще й боляче смикнули.

Що? Якого біса?

Я відкрила важкі повіки й одразу захлинулась повітрям. Різкий запах гару, мокрої землі й крові вдарив у ніздрі, викликаючи кашель. Де я? Що відбувається?

Навколо було темно хоч в око стріляй, поруч метушилися якісь тіні, і долинав той самий металевий скрегіт, який тепер уже можна було легко розпізнати.

Так скрегочуть мечі, коли сходяться в бою.

— Командире! — знову заволали поряд, змусивши мене добряче здригнутися. — У бій вступай, бо ми їх не потягнемо!!!

Що? Яке, до біса, "вступай у бій"? Де я взагалі?

Наче у відповідь на мої думки в правому кутку ока спалахнула мапа, показуючи білу точку на темній плямі, оточену п’ятьма червоними. Поряд тут же з’явився напис: «Гай Тріда́т».

Що? Який ще Гай Трідат? Це ж із моєї гри...

Додумати я не встигла, бо потужний удар у спину змусив мене пролетіти кілька метрів і вдало приземлитися пластом, зарившись обличчям у запилену землю.

Боліло — не по-дитячому! Перехопило подих, обличчя запалало, але, окрім усього цього, перед очима спалахнув напис:

«Вас атаковано! Завдана шкода: 20 К. Ваше здоров’я тепер складає 80 К. Атака: два повстанці другого рівня. Доступна контратака. Оберіть зброю. Опції: меч “Кривавий місяць” або кулаки».

Я ще не встигла в шоці переварити все це божевілля, як перед очима знову спалахнуло:

«Загроза!» — а потім замиготіло: «Контратакувати. Контратакувати».

І от тут я вже не знаю, що саме спрацювало. Чи то геймерські рефлекси, відточені роками, чи то інстинкт самозбереження, який, попри явне заперечення мозку, чітко розумів, у якій я дупі опинилася, чи все разом — не суть. Головне, що на якомусь підсвідомому рівні я зрозуміла, що саме маю робити.

— Контратака! — прохрипіла я затиснутим горлом, не замислюючись над тим, що кажу. — Зброя — меч.

І тут же, ніби за помахом чарівної палички, мій погляд прояснився. Я чітко побачила весь той нереальний треш, що відбувався довкола. Ми (кажу «ми», бо навколо виявилося чимало народу) стояли на витоптаній галявині, оточеній густими колючими заростями, вищими за людський зріст. Земля була вся випалена, всіяна багном і шматками гнилих коренів, а подекуди виднілися й червоні калюжі, підозріло схожі на кров.

Ой, мамо, це що — чиясь кисть? Ні-ні-ні, я не хочу цього знати, і тим паче бачити!

Але заглибитися в споглядання цього «милого» місця мені не судилося, бо мій погляд, незалежно від моєї волі, почав зосереджуватись на противниках.

Проти нас — п’ятеро повстанців, розбійницькі типажі з хижими усмішками. Я ніколи особливо не вивчала   ідеологію повстанців, коли проходила гру. Вони були одними з найслабших юнітів, не рахуючи, звісно, пустельних щурів, тож їхня ідеологія мене зовсім не цікавила, хоча й була чітко прописана в грі. Теоретично повстанці мали боротися за щось світле й добре, але тільки не в світі «Чорної Пагоди». Тут усі були поганцями, і питання твоєї зіпсованості полягало лише в ступені, а не в наявності.

Тому оті ось індивіди виглядали напрочуд відразливо.

Їхні лахміття тріпотіли на вітрі, а на неголених писках застигла глумлива посмішка, що подекуди оголювала рідкі жовтуваті зуби.

Кожен стискав у руках палицю, поводячись із нею так впевнено, наче це було продовженням його тіла.

Троє вже отримали поранення в бою, і їхнє К становило приблизно 65.

Але попри це, вони й не думали здаватися й жадали бійки, готові розірвати нас на шматки. Решта двоє — худорляві чоловіки з хитрими й злими очима — абсолютно без жодного ушкодження. У них по 100 К. Вони здаються непереможними й готові вдарити будь-якої миті.

Саме їх я й обираю першими. У моїх руках з ефектним кривавим блиском з’являється важкий металевий меч, і тіло, вже не слухаючи моїх команд, іде в атаку.

Перед очима безперервно миготять слова «Контратака! Контратака!», але це вже не має значення, бо від тієї дичини, що коїться далі, я втрачаю здатність адекватно мислити й щось аналізувати.

Мої руки самі собою впевнено піднімають меч і без жодних видимих зусиль я лечу до перших жертв. Перед очима постать одного з повстанців втрачає людські риси, перетворюючись лише на силует, що палає червоним. Не відразу я усвідомлюю, що змінюється не розбійник, а мій власний зір.

Поруч із ним спалахує «смужка здоров’я», що показує повноцінний, здоровий зелений колір і 100%.

Але це ненадовго, бо я вже починаю розмахувати своїм мечем з неймовірною для людини швидкістю.

На червоній фігурі то тут, то там жевріють оранжеві спалахи, а «смужка здоров’я» починає неохоче зменшуватись. Сто, вісімдесят п’ять, шістдесят п’ять, тридцять п’ять...

Мені б порадіти, але ніколи — бо з правого боку з’являється ще одна червона фігура з 65 К.

Чорт! Двоє — це вже занадто! Чи ні? Я згадую, що навіть на такому рівні у Сайри Лезо є одна перевага. Щоправда, коштуватиме вона мені щонайменше ще 15 К, але...

Підкоряючись моїм думкам, перед очима з’являється напис:

«Застосувати прийом “Кривавий місяць”?»

«Так», — відповідаю системі подумки й просуваюся вперед, залишаючи майже добитого мною повстанця.

Мені потрібно опинитися якомога ближче до максимальної кількості противників. Адже у «Кривавого місяця» є свій радіус дії, і зараз для мене вкрай важливо охопити хоча б чотирьох із них, інакше нам кінець! Гейм овер, зважаючи на те, що одного ми вже майже втратили. Наче у відповідь на мої думки в лівому оці вискакує графіка, що показує стан загону.