Розділ 1

Двері з гуркотом розчинилися, впустивши в квартиру пронизливе осіннє повітря. Я з тріском закрила їх, зовсім не турбуючись про душевну рівновагу сусідів, і влучним, відточеним рухом струсила праву ногу. Блакитний кросівок не першої свіжості вирушив в епічний політ. За ним поспішив і лівий, так само слухняно приземлившись десь в районі полиці для взуття. Та й байдуже...

Лише презирливо всміхнувшись на потріпаний і нещасний вигляд явно відслуживших своє спортивних черевиків, я скинула брудно-сірі шкарпетки й босоніж кинулася на кухню, залишаючи за собою мокрі сліди.

— Де ж ти, моя люба? Де? Йди до матусі, матуся скучила!

Обурено заскрипіли дверцята старенького холодильника, але я вже впевнено тягнулася всередину, полінувавшись пробігтися поглядом по полицях. Ось і ти, красуне!

Прохолодна пляшечка з залишками дорогого французького, так ніжно плекана і викохана колишнім.

Голосно хрюкнувши, я вихопила її з ненадійного сховку. Так і не роздягнувшись, навіть не скинувши курточку, відкоркувала пляшку й, спершися на край столу, жадібно присмокталася до горлечка.

Добре то як! Солодка рідина полилася по стравоходу, даруючи тепло вже самим фактом перебування в моєму організмі.

Майнула думка, що Олексія б удар схопив від того, як я безбожно й безцеремонно розтринькую останні краплі французького, подарованого його двоюрідним братом і дбайливо збереженого до особливого випадку.

Та що там французьке! Він би мене вбив лише за сам вигляд! У такому брудному й обтріпаному стані я перебувала. Не кажучи вже про дитячі викрутаси з взуттям і абсолютне нехтування порядку та гігієни в дбайливо зведеному сімейному гніздечку. Чистюля клятий!

Хоча знаєте що? Мені байдуже! Справді! Переболіло!

Льоша вже півтора року тут не живе, і є своя особлива принадність у тому, щоб бути вільною жінкою, не пов’язаною жодними зобов’язаннями.

У роті противно загірчило, як завжди бувало, коли в пам’яті спливав колишній, і я відкинула на стіл порожню пляшку з грайливою  жовтою етикеткою, буцімто ця склянка була в усьому винна.

Гаразд, Віко, досить! Сьогодні п’ятниця, попереду два прекрасних вихідних, і, незважаючи на те, що за вікном сльота й холод, ти проведеш їх чудово! І навіть думки не допускатимеш про того придурка... Зрозуміла?

Кивнувши власним настановам, що звучали в голові голосом нашої бухгалтерки Олени Григорівни(а голос у неї був ого-го — всі мужики на складі шикувалися, й навіть у директора рефлекторно стискалися сідниці, коли бухгалтерка починала роздавати команди), я стягнула вологу курточку й попленталася з кухні.

Шлунок затягнув тужливу пісню, як дяк на цвинтарі, про те, що непогано було б підкинути щось іще, окрім алкоголю, але я нахабно проігнорувала його завивання, відчуваючи, як тілом уже повзе хворобливе тепло.

Ще встигну поїсти! А зараз мені треба поспішати до коханого!

Кинувши курточку на підлогу десь у районі вхідних дверей, поряд із присоромленими кросівками, я швидко пройшла мікроскопічну прихожу й опинилася у святая святих свого дому.

У невеличкій кімнатці зі столом і зовсім старим радянським диваном, що гордо іменувалася вітальнею. Був там ще й сервант, що дістався мені від бабусі, але половину кришталю з нього вже було успішно перебито, а друга покірно чекала своєї участі, розуміючи, що з такою господинею надії вижити нема.

Чому, власне, я й не заперечую. На відміну від бабусі, жінки, народженої на зламі століть і бачившої не одну війну, я була жахливою господинею і ще тією нечупарою.

Бабуся дуже берегла всі речі в домі й стежила за чистотою з маніакальною уважністю. Постійно намагалася наставити мене, пустоголову, на шлях істинний, але народжений повзати...

Коротше, після її смерті квартира поступово занурювалась у хаос, і якби не Льошка...

Так, усе, Віко!!! Про зрадників ми не згадуємо!

Проживеш якось без його повчань, вічно незадоволеної фізіономії й постійного чіпляння до будь-якої, навіть найменшої плямочки.

Зрештою, щастя не в «Доместосі». І навіть не в його кількості.

Струснувши волосям, щоб прогнати думки, я зрозуміла, що застигла просто в дверях, і, відкинувши сумні спогади, упевнено увійшла до кімнати. Мої брудні й почервонілі від холоду босі ноги з радістю потонули в килимі з строкатим візерунком, якому бабуся визначила почесне місце на стіні.

Колишній же не став терпіти цей пережиток минулої розкоші, спустивши килим з п’єдесталу й визначивши йому місце на підлозі.

Під ніж мала піти й бабчина біла тюль, сором’язливо прикрита фіранками незрозумілого болотяного кольору, але не встиг, зараза.

Тому і килим, і тюль досі лишалися на своїх, не зовсім заслужених, місцях — і навряд чи я їх викину найближчим часом. На зло деяким покидькам...

Гаразд, це все неважливо! Важливо те, що мене чекає моє золотце!

Найголовніше, найцінніше й найжаданіше стояло ближче до вікна, зовсім не вписуючись у картину пізньорадянського шику. Новенький офісний стіл, на якому вальяжно розмістився потужний ігровий комп. Звабливий і спокусливий, як досвідчена куртизанка, комп’ютер манив до себе, грайливо підморгуючи кнопкою пуску.

Ось він, мій "звір", тихенько гуде, поблискуючи лампочками на блоці. Завжди на місці й завжди радий своїй "мамочці".

— Здрастуй, мій солоденький!

Пропищала я, зручно вмощуючись у крісло й натискаючи ту саму кнопочку, що перетворювала мого "коханця" не на тихо муркочучого котика, а на гарчущого лева.

Комп загарчав, а я відкинулася на спинку, розслаблено видихаючи й спостерігаючи, як завантажуються програми, що до цього були в сплячому режимі.

Як же довго я на це чекала! Весь день, пробиваючи товари на касі й пропонуючи злощасні пакети, тільки про це й думала. Як пальці обхоплять звичним жестом гладенькі боки комп’ютерної мишки і швидко заметушаться, занурюючи мене в ігровий світ.

Похмурий, жорстокий, кривавий, але такий до болю зрозумілий і навіть затишний. Світ, де править червоний місяць, живуть страшні монстри й відбуваються жахливі за масштабами битви.