19

Глава 19                                                                                 

 Залишившись на одинці з собою я дала волю сльозам. Вони градом котилися з очей, а я переконувала себе, що краще хай буде гірка правда ніж безкінечні домагання Давида. Я б не змогла терпіти й далі його приниження та звинувачення. Алієв убивав мене морально.  Я жива людина, а він поводився зі мною, як з маріонеткою. Використовував, як іграшку для власного задоволення.

 Сповзаючи по стіні хотілося вити від болю. Душа розривалася на дрібні осколки, які своїми гострими кінцями кололи моє зболене серце. 

 Я не хотіла, щоб мій батько дізнався хто я насправді у такий огидний спосіб. Можливо якби я сама прийшла й розповіла правду він би не зрікся мене. Не дивився б на мене з таким призирством та розчаруванням. Можливо б зрозумів і пробачив. Бачить Бог я не хотіла цього, не бажала завдавати страждань найдорожчій людині. 

Не знаю скільки часу я  провела на підлозі, обхопивши голову руками. Розкачувала своє тіло з боку в бік й скімлила наче побита собака. Якби я сильно зараз не бажала померти, нічого не вийде. Смерть не приходить тоді, коли ми хочемо.  Мабудь, я  ще не до кінця відповіла за свої минулі гріхи. 

Тато сказав, щоб я забиралася з бабусиного будинку й поверталася до столиці. Він не бажав мене ні  бачити, ні чути.  Доведеться збирати свої речі та шукати на кілька місяців  квартиру. Думаю три, чотири місяці це все, що у мене залишилося. Можливо й добре, що все так сталося, тепер моя смерть нікому не завдасть болю. Мої рідні ні про що не дізнаються й житимуть у відносному спокої стосовно мене.

Не знаю як і коли я опинилася в ліжку. Спати не хотілося зовсім, а складати у валізу свої речі просто не було сил. Згорнувшись у клубок, я  продовжила орошувати подушку своїми сльозами, поки не провалилася в сон. 

 Ранок зустрів мене темними хмарами, вітром та дощем. Погода чітко відображала те, що зараз коїлося в моїй душі.

Зібравши свої речі у невеличку валізу, я попрощалася з рідними стінами й вийшла з будинку. Мабудь, я востаннє тут, ... більше не повернуся. Хотілося ще бодай на одну мить присісти під улюблену яблуню, ... але мабудь, не судилося. 

Зібравши усю мужність у кулак я поїхала до батьків. Цю зустріч ніяк не вдастся оминути, відмінити чи перенести на іншу годину. Мені потрібно забрати Елю, попрощатися з мамою та сестрою, ... спробувати ще раз  поговорити з татом. 

Біля під'їзду я переступала з ноги на ногу не знаючи, що робити далі. Де знайти правильне рішення. Постоявши кілька хвилин, вирішую набрати тата й запитати чи можна зайти до квартири. Телефонні гудки здаються вічністю, поки чую у телефоні рідний голос. 

---- Тату, ... ---- шепочу я, затамувавши подих. 

---- Я зараз спущуся й ми поговоримо, ---- чую  коротку відповідь у телефоні, а далі не бажаючи слухати мене, тато перериває нашу розмову. 

Стиснувши ремінець сумки на плечі, я чекала зустрічі з татом. Вітер кидав у спину холодним дощем, а я  здавалася собі тоненькою стебелиною, яка от от зігнеться назавжи.

Я боялася, ... і не даремно. Побачивши батька, хотіла на емоціях кинутися до нього й благати пробачити мені, але його холодний та мовчазний погляд зупинив мене. Між нами назавжди виросла невидима стіна.

---- Ти можеш піднятися до квартири лише за умови, що повідаєш мамі і Каті, казку про те, що тебе терміново викликають на колишню  роботу. Можеш вигадувати будь-яку брехню, але не смій казати їм правду. Катя чекає дитину, а мама не заслуговує знати про те, що її донька проститутка.  Сподіваюся тобі вистачить розуму зникнути з Тернополя на завжди, ---- беземоційно відчеканив тато кожне слово, ніби ножем відрізав. 

---- Тату, прошу вислухай мене, а тоді роби висновки. Я не оправдовую свої вчинки, але повір у мене не було іншого вибору.

---- Вибір є завжди, Єво. Головне в житті це правильний вибір, а ти схибила. Іди, ... не хочу тебе більше бачити. 

---- А якщо я скажу тобі, що це було питання життя і смерті, ---- випалюю я, сподіваючись хоч на краплю розуміння. 

---- Я б обрав смерть. 

---- Я почула тебе, татку. Вибач, що не виправдала твоїх сподівань. Вибач, що завдала болю. 

 Розвернувшись я пішла до квартири. Знайшла в собі сили стримати сльози, щоб не розривітися на очах у мами. Мама, сестра та Еля сиділи у кухні за столом.

---- Привіт усім, а у мене чудові новини. Я повертаюся до Києва. Учора мені подзвонили з роботи й запропонували повернутися. Ще й безкоштовне стажування пропонують, ---- весело розповідаю я, а серце кров'ю обливається, стискається терновим вінком,  бо я чудово розумію, що це наша остання зустріч. 

---- Єво, невже ти більше не будеш моєю вчителькою? ---- з сумом запитала Еля.

---- Ні, зайчатко, ... не буду, але обіцяю, що дзвонитиму тобі щодня. 

---- Єво, доню може не варто тобі знову шукати щастя у столиці?

---- Я вже все вирішила, мамо. Я сьогодні ж  повертаюся до Києва. Валіза уже спакована і я не зміню свого рішення.

---- І правильно, сестричко. Іди до своєї мрії. Я цілком підтримаю тебе у всьому. 

Прощання забрало більше часу ніж я думала. Одні обійми чого варті. Мені хотілося відкласти у пам'яті цей момент, запам'ятати запах рідних  людей, бо лише я розуміла, що це наша остання зустріч.

Вийшовши з під'їзду, я оглянулася навкруги. Тата ніде не було видно. За ним і слід простиг. Таки не захотів сказати мені ---- прощай. Вірніше я не достойна, щоб зі мною поводилися, як з нормальною людиною, прощалися чи бажали чогось доброго. Я просто не достойна поваги ... 

Можливо мені треба було бути сміливішою й не йти у страху на повідку, не ставати продажною дівкою з ескорту. Я мала змиритися з тим, що хвора і, що жити мені залишилося не так багато як хотілося. А я шукала вихід! Зверталася до різних благодійних організацій де мені вказували на двері, ще до того як я починала пояснювати чому до них прийшла. На жаль мене може зрозуміти лише той, хто був у схожій ситуації. Тепер навіть не знаю чого варта була моя боротьба.