-68-

З самого ранку я пішла до Тарґаса і його й досі не було на місці. Увесь ранок я не знаходила собі місця.

Де він може бути? Можливо він пішов до Скета? Чи знаходиться десь на території замку? Або він у храмі? 

– Ах! Та він може зараз бути де завгодно!

Як можна знайти когось у невідомому тобі місці не привертаючи багато уваги, де на тебе всі косяться як на прокажену? 

“Люб'язність” місцевих мені якось не хочеться перевіряти. Але тоді, як розгребти це все? Якщо я не знайду хоча б тих хто міг знати, чи бачити Тарґаса, то діло рухатися не буде. І чекати його тут склавши руки теж не вихід, бо щось мені підказує що якщо я не почну діяти з більшим напором ситуація не покращиться. А то й погіршиться ще більше.

Нумо Маріє, думай! Вмикай свій атрофований мозок і роди якусь ідею! Навіть якщо вона буде звучати як повна маячня! Це буде вже щось з чого можна буде почати!

Стук у двері.

Я обертаюся на звук, до вхідних дверей.

– Даро, до вас можна увійти? – за дверей пролунав знайомий жіночій голос. Покоївка.

– Так.

В кімнату зайшла вже знайома мені дівчина яка обслуговувала мене у цьому замку. В руках вона тримала великий пакунок загорнутий в золотистий атлас, перев’язаний білою стрічкою що утворювала зверху величезний гарний бантик. Покоївка поклала пакунок мені на ліжко. 

– Вибач, а це від кого? – запитую в дівчини поки та не пішла.

– Не знаю Даро. Мені просто наказали вам його принести – не зворушно відповіла покоївка.

– Гаразд – повільно вимовила.

– Тоді я можу бути вільна? – запитала вона.

– Оу, так. Ти можеш іти – відпустила її.

Як тільки вхідні двері зачинилися мій погляд одразу прилип до золотистого пакунка з білим бантиком. І від кого ж він? Можливо це Тарґас його прислав? Підійшовши до пакунка ближче, я відчула від атласної тканини в яку він був обгорнутий ненав’язливий цитрусовий аромат.

Чи все ж не від нього?

Моя рука застигла над пакунком, так його й не торкнувшись. Я все не наважувалася доторкнутися до нього, хоча бажання подивитися що всередині було не маленьким. Але… щось мені не дає це зробити. Можливо мене завів у сумніви аромат який йшов від пакунка, або це був мій власний заскок? Адже кого б зупинило відкрити подарунок якби він мав якийсь запах, що як тканина мала такий запах або то були парфуми. 

Не знаю що зі мною. Не можу відкрити, от і все. А ще в мене з’явилося таке дивне відчуття, начебто за мною хтось спостерігає. Ні, ну реально, так наче хтось дивиться прямо в самий притик біля мене. Зазвичай щось таке схоже трапляється коли я бачу душі але… зараз, тут нікого немає.

Трохи відокремивши від цього незвичного відчуття я знову зосередила свою увагу на подарунку… 

Мені здалося, чи на долоні правої руки я відчуваю прохолоду? Я відчула як крізь мою долоню наче щось просковзнуло наскрізь, викликаючи легкі поколювання на моїй шкірі й оніміння що змусило мене відсмикнути руку. І разом з цим незрозумілим відчуттям знову роздався стукіт у двері, але за дверима й далі продовжувалася тиша.

Я відчинила вхідні двері і на порозі стояв Відблиск! Він стояв одягнутий у свіжій, накрохмаленій білій сорочці з вишитими золотими візерунками і в таких же білих штанах. Його світле, золотаве волосся було зачесане назад, а на губах блукала грайлива усмішка.

– Доброго ранку Даро – ласкаво виголосив.

– Доброго Ваше… – він мене перебив.

– Відкинемо офіційність – відказав – називайте мене просто Відблиском і давай на “ти”. Якщо ти не проти. 

– Ох… гаразд. Тоді що ви… кхм, тобто ти хотів? – не знаю чому, але в даний момент почуваю себе як повна дурепа, ще й ця дурнувата посмішка від нервів на обличчі.

– Я прийшов по дане мені тобою слово. Ти обіцяла мені сніданок, обід і вечерю. Доре чи, це було негарно з мого боку спершу не запитати твоє ім’я.

– Мене звати Марія – швидко видихаю і на моєму обличчі знову з’явилася ця дурнувата посмішка. І коли я йому обіцяла сніданок, обід і вечерю провести разом? Ах так, вчора ввечері. Та за що? Мені зараз не до “травневих котиків”. Є справи дещо важливіші!

– Ти маєш прекрасне ім’я, Маріє. – промовив моє ім’я по кожній букві, смакуючи кожну його частинку.

Відблиск кинув золотим поглядом мені за спину.

– До речі, як тобі мій подарунок, сподобався? – з дитячим нетерпінням запитав він.

– Ой. Так він, від вас! Я ще не встигла його розпакувати і глянути що там. – відповіла якось ніяково від того, що помилилася з відправником подарунка і те, що мені так смалило прямо в потилицю! 

– Маріє я ж вже казав що, ти можеш звертатися до мене на “ти”.

– Ой, так… Я просто не звикла.

– Нічого. Тоді можливо ти все ж поглянеш на мій подарунок? – запропонував.

– Ох, так. – погодилася і пропустила Відблиска у середину.

Та що ж це таке? Мало що через несподіваний візит короля нервую, так ще й якесь дивне відчуття відчуваю! Начебто на мене хтось дивиться! Так ще, й не просто так звідкись, а прямо в притик до мене! Але прикол у тому, що крім нас з Відблиском у кімнаті не було більше нікого! Можливо це моя параноя що розгулялася за цей останній час?

– Маріє, з тобою все добре? – стурбовано запитав Відблиск.

– Так, а..а що? – заїкнувшись запитала, а присутність стороннього тільки посилилася.

– Просто ти така напружена, що мені навіть трохи здається що ти мене боїшся.

– О ні, просто трохи нервую, от і все. Я не дуже звикла до місцевих жителів Драґару особливо до їхньої крайньої уваги в мою сторону. От і не можу знайти собі місця.

– Тобі хтось надокучає? Якщо так, то просто скажіть мені і я розберуся з цим надокучливим сміттям – Відблиск підійшов трохи ближче до мене коли говорив, схоже йому не сподобалося що окрім нього до мене міг ще хтось… загравати? Адже по іншому я це ніяк назвати не можу, бо ще таку дивну реакцію помічала у Нокса. Він теж намагався робити щось подібне коли залицявся. Цікаво, погрожувати всім іншим кандидатам смертю в них тут така традиція, чи що?