-67-

Ноксор.

Тиша. І більше нічого. Я не відчував нічого. 

Я спробував розплющити очі… але так і не зрозумів чи в мене це вийшло, бо навколо я ще продовжував бачити темряву і не відчував руху власних повік. Спробував підвестися, але й далі не міг відчути власного тіла…

У голові туманилося, думки розліталися не в змозі зібратися докупи. Вставши я роззирнувся довкола.

Темрява.

У цьому місці не було ні верху, ні низи. Довкола нічого окрім темряви та порожнечі, а під ногами… щось в'язке, але водночас  і ні. 

“Де я вирви мене заберіть?” Мені здалося що я це вимовив у голос, але не відчув порух власних губ.

“Що за…” Знову! Я не можу говорити, чи все ж щось кажу? Трясця! Що зі мною і де я взагалі? І чому я не відчуваю власного тіла?

Голову пронизав примарний біль якого я не відчував, але він повертався у вигляді спогадів. 

Політ. Дракон. Битва. Хвіст який увігнався мені у шию. Біль. Нестерпний біль. Рев Тарґаса і… Марія… Перед очима я бачу як вона схилилась наді мною вся обмащена кров’ю, а в очах були сльози й страх…

Я впав на коліна в крайньому випадку я думаю що так зробив, адже не відчував власних рухів. Вона була поранена? Чи вона мерт… Ні! Ні! Ні! Вона не мертва! Вона не мертва! Я цього не пам’ятаю значить вона жива, адже так?

А що як… То була не її кров? А моя? І це я мертвий? Але можливо і не мертвий… 

“А-А-А-А!!! Я вже не знаю що я і де я! Я не знаю чи взагалі живий?! І чи все добре з Хмаринкою?!”

Я знову поглянув у темряву яка мене оточувала.

“Треба звідси вибиратися.”

Звівшись на ноги я пішов уперед. Я йшов, йшов і йшов. Не знаю скільки минуло часу, але навколишня обстановка навколо мене так і не змінилася. Тут не було нічого! Навіть каміння, чи просто голої землі! 

Я рушив далі і не витримавши побіг так швидко як тільки міг, але “пейзаж” так і не змінився. Та і взагалі, в мене було таке відчуття що я ходжу колами або просто топчуся на одному місці! Адже тут навіть власної тіні не було видно! І чи взагалі був сенс в тому, що я кудись йду?

На цей раз я вирішив не рухатися і залишатися на місці. Можливо тоді щось зміниться? Я прислухався до тиші, в надії почути хоч якийсь звук. Від себе я вже не надіявся що не будь відчути, адже я не те щоб власного тіла не відчував. Я не чув ні власного дихання, ні биття власного серця.

Навколо була одна лиш тиша. Тиша.Тиша. Тиша. Тиша. Тиша. Тиша.Тиша. Тиша. Тиша. Тиша. Тиша.Тиша. Тиша. Тиша. Тиша. Тиша.Тиша. Тиша. Тиша. Тиша. ТИША! ТИША! ТИША! ТИША! ТИША!

НАВКОЛО БУЛА ЛИШЕ ЦЯ КЛЯТА ТИША!

Та в мене скоро дах почне їхати!

“Гей! Мене хто не будь чує ради драконячої праматері! Хоча б хтось!!” Кричав у порожнечу, щоб більше не чути цієї тиші, але навіть мій власний голос не видав ніякого звуку. Він звучав тільки в мене в голові. 

“Та якого демона тут відбувається! Де…” Я різко замовк почувши якісь недолугі ледь відчутні вібрації у повітрі. І ні, це був не звук, а саме вібрація. Вони долинала з усіх сторін? Чи тільки з однієї з них? Не можу зрозуміти.

Все знову стихло. Але ця мала вібрація повітря залишилася тільки з однієї сторони. У мене за спиною. Я розвернувся саме в ту сторону звідки вона линула.

Можливо саме там знаходиться вихід? Або ж це знову якийсь мій черговий глюк. Що ж, вибір в мене не великий і навряд чи може бути ще гірша ситуація ніж зараз. 

Я рушив прямо за цією вібрацією, деякий час я йшов у повній темряві як і раніше але… Через деякий час стало світліше, чи мені це тільки здалося? Вдалині прояснювалося тьмяне сіре світло. Навколо стало світліше, підходячи ближче я помітив чиюсь постать.

Помірі мого наближення, невідома мені постать набувала чіткіших рис, стававши все більшою. Я не міг повністю розгледіти хто то був на такій великій відстані, поки не підійшов ближче. Переді мною сиділа постать велетня який був з напівобдертою шкірою що можна було ясно бачити як в нього билося серце крізь білі кістки ребер. З його спини стирчали щось на кшталт білих голих гілок, а вся його шкіра була мертвенно-сірого кольору з підтьоками вже чорної згнившої крові. А обличчя… було все пошрамоване, а ще здається в нього не було очей.

“А щоб мене вирви зжерли.” Вирвалося з мене слова які я навіть не вимовив власними губами, але схоже це не завадило йому це не почути.

– Отож, ти вибрав саме таке покарання? – промовив він глухим і водночас дзвінким голосом що навколо йшов луною.

“Що?”

– Не перепитуй те що сам і сказав – відмахнувся від моїх слів, зчепивши пальці замком він поклав їх на стіл і перехилився через нього подивився вниз на мене мов на якусь комаху. Зараз я як ніколи відчував, що переді мною сидить незвичайна істота.

– І так, хто тут у нас? – мовив знудженим голосом до мене – Хм, ще одна душа. – він видихнув і всівся за стіл знову рівно.

“Хто ти?” Запитав все ще не відчуваючи власних губ.

– Я? М-м-м. Як давно мене про це не запитували. Ну що ж, я Наглядач і це все що тобі треба знати.

“Де я?”

– Ти у потойбіччі у на півдорозі до повного умертвіння – без ніякого інтересу мовив перебираючи пожовклі папери.

“Що! Я не збираюся помирати! Де тут вихід?” Злісно мовив, але той лиш іронічно хмикнув.

– Хлопче, ти вже мертвий! Думаєш якби ти був ще хоч трохи живий, ти б опинився тут? Ні! Ти мертвий! І вороття вже не має. Змирися.

“Це помилка! Мені треба повернутися назад!”

– Всі так спочатку говорять, а потім миряться з тим що мертві так, що закрий рота і дай мені робити свою роботу в тиші!

Наглядач відкинувся назад на спинку стільця, втупившись у пожовклі папери своїми відсутніми очима. 

Як же він мене дратує! Дістав! Мені треба повернутися назад до Хмаринки і плювати мені на те що він там каже! Треба буде надеру зад навіть цьому здоровилі і повернуся назад у світ живих! 

Гр-р-р! Мене вже все дістало в цій дірі, навіть те що я не відчуваю не те що власного тіла, а й емоцій!