-65-

Мій перший ранок у Драґарі розпочався з легкого дотику шорстких кісточок пальців у мене на щоці, що збудили мене від солодких сновидінь. Неквапливо розплющую очі, я натрапляю на золото-жовтий погляд з блаженним виразом розширених зіниць, що терпляче розглядали мене шукаючи щось відоме лише їм.

– Доброго ранку, моя Лея – прохрипів мені сонним голосом Тарґас, посміхаючись пом’ятою посмішкою яку зачіпав один зі шрамів.

– Доброго ранку – мовила тихим заспаним голосом йому у відповідь, солодко потягуюся під важкою рукою в мене на талії. 

В кімнаті було ще трохи темно через задвинуті штори, що не пропускали сонячне світло в середину, не даючи дізнатися хоча б приблизно яка зараз година. В ліжку поряд з Тарґасом було так тепло і комфортно що не хотілося навіть нікуди вставати. І я знову прикрила очі, притиснувшись до головного джерела тепла поряд зі мною, яке повільно вислизнуло від мене. Я не задоволено просопіла через те, що знов повіяло ранковою прохолодою, але ненадовго…

Міцна долоня лягла мені на середину оголеного стегна почавши його погладжувати повільними, але впевненими, приємними рухами, що шкірою пробігав табун мілких мурашок. Незабаром я знову відчула тепло тіла, що відходило від сутності навіть не торкаючись моєї шкіри. На своїй ключиці я відчула пекельно, гарячий подих що приємно обпікає. Наче язики полум’я, що не могли залишити опіків…

До жаркого подиху приєдналися такі ж гарячі вуста в мене на ключиці дарують легкий поцілунок. Я напів привідкриваю важкі повіки що ставали дедалі важчими… Тарґасові вуста підіймалися все вище й вище дійшовши до тонкої шкіри мого горла яке вигинається їм на зустріч, потім ці вуста помандрували до мого підборіддя і краю щелепи. Поки гаряче дихання знову не обпалило мені край шиї і його губи притислись в поцілунку між шиєю і плечем саме там, де колись вкусив мене Ноксор і де злегка виднівся невеличкий край мітки.

Моє тіло збурилося від того, що відчуття були не такими гострими як коли в мене була шлюбна мітка! Яка передавала стан мого опонента і посилювала мої власні чуття! Я доторкнулася рукою до розпечених грудей Тарґаса, від нього віддавало жаром навіть через бинти які я наклала йому. Провівши долонею вгору, вздовж вигину між грудей, аж до його шиї. Від цього руху Тарґас загарчав неприродним для людської форми гарчанням і прихопив злегка мою шкіру зубами там, де була мітка притискаючи мене до себе ближче.

Не скажу що мене це не налякало… Його рик… просто він був більше схожий на той коли він знаходився в драконячій чистій формі. Адже в людській формі, він не міг видати такого звуку і це мене й насторожило.

– Тарґасе – покликала його, але він не зреагував, а продовжував і далі покусувати мені шкіру в різних місцях, підіймаючи мою сорочку все вище до гори! Що вмить протверезило мою свідомість!

– Тарґасе! – звернулася вже більш твердим тоном і він подививсь на мене, важко дихаючи збитим подихом…

Його очі… вони… Вони були повністю жовті, а зіниця стала настільки тонкою що її заледве можна було розгледіти! Зараз в його очах я не бачила тверезості, чи розуміння того хто він, і що робить… Наче ним зараз керували самі лише голі інстинкти. І цей його стан… неабияк лякав мене!

– Тарґасе, ти мене чуєш? – насторожено запитала спираючись на його не зовсім усвідомлений стан. Він не поворухнувся з місця, все продовжуючи мовчки дивитися на мене тими незбагненними жовтими очима. 

– Якщо ти мене чуєш… Будь ласка, злізь з мене – упершись долонею йому в плече я злегка надавила на нього, щоб відштовхнути сутність назад. Але сутність не рушила з місця, поки на мить його зіниці не розширилися до неможливого і не звузилися назад у вертикальну смужку.

Це повторилося знову й опісля він струснув головою і на мене вже поглянули усвідомлені очі.

– Леє? – пробурмотів спантеличено ще, й досі не в змозі вирівняти збите дихання – Що… що я… – починав одразу зупинившись не знаючи що відповісти.

– Тарґасе.

– Так – він одразу підвів на мене очі очікуючи на щось.

– Що з тобою тільки що було?

– Я… Я не… – сутність зупинилася підтиснувши губи – Вибач, мені Леє – швидко вимовив і зліз з ліжка, відійшовши від мене якнайдалі ховаючи свій погляд кудись в кут. 

Що з ним? 

– Тар… – я не договорила, бо сутність мене перебила.

– Вибач Леє, але мені треба не надовго відійти. – нервово вимовив майже не дивлячись у мою сторону, лише крадькома кидав не впевнений погляд – Я накажу, щоб тобі принесли сніданок і можеш потихеньку збиратися до храму драконячої праматері. Я скоро повернуся.

І пулею вилетів з кімнати захопивши з собою сорочку. Я не твердо піднялася на ліжку, все дивлячись на вхідні двері. Це він зараз тільки що втік від мене?

Схоже його щось неабияк налякало, раз він так відреагував. Це було видно з його різких, розгублених рухів, спантеличеному та розсіяному погляді у якому читалася провина. Йому був потрібен час, щоб заспокоїтися.

Гаразд, краще мені зараз його не чіпати, а натомість зачекати поки він заспокоїться і запитати що з ним. Можливо я зможу йому якось допомогти?

Ну що ж, це я зроблю згодом, а зараз треба одягатися. Адже нам ще до храму треба. Тому не гаючи дорогоцінного часу я пішла вмилась і причесалася, заплівши своє волосся у товсту косу, одягла другий комплект одягу яки взяла з собою. На цей раз я вибрала простеньку сукню зеленого кольору з м’яким корсетом, зі шнурівкою попереду, відкритими плечима, але з довгими рукавами.

У двері постукали. 

– Даро, я можу увійти до вас? – долинув жіночий голос за дверей.

– Так! – крикнула їй завершуючи зав’язувати шнурівку.

Двері відчинилися й у кімнату заїхав маленький возик з їжею, а слідом за ним до кімнати зайшла і покоївка. Вона зупинилася біля чайного столика і спритними рухами почала розкладати на ньому тарілки з їжею і маленьким чайником з гарячим чаєм.

– Ваш сніданок, Даро – відповіла завченою фразою, зробила квінцент і вийшла з кімнати.