-53-

Сьогодні я прокинулася дуже рано, що на вулиці була ще непроглядна темінь. Не можу спати більше, я й так ледве змусила себе поспати хоч чотири години, а інші дві просто крутилася в ліжку намагаючись ще трохи поспати але куди там.

Лежу уп’явшись в стелю. Який жах, сьогодні мені доведеться іти прямо до тієї, через кого я можу загинути. А можливо і ні. Але перший варіант більш вірогідний. 

Все що я зараз хочу, так це на день стати невидимкою щоб нікому на очі не потрапляти або мати стирач пам'яті, як у фільмі “Люди в чорному”.  Тоді б просто пішла до Жадани блимнула стирачем і все! Проблема вирішена! Але в мене його немає і це мінус. Я б сказала, величезний жорсткий мінус!

Ех, якщо в мене нема того стирача пам’яті, то хоч накитку неведимку дайте мені як у Гаррі Поттера! Ну будь ласонька! Бо той чорт в юбці мене сьогодні точно з-їсть!

Хочу додому. Якщо чесно, мене вже не лякає наша “Мегера” в магазині з її дивними закидонами. Та й за Катею скучила і за її теревенями. Знову б до своєї старої квартирки з старими бабусиними меблями. Я б заварила собі ромашкового чаю, заспокоїлася, увімкнула фільм, взяла плед з шоколадкою і все. Мир та спокій у душі. 

Але ж ні! Замість того щоб зараз бути там, я сиджу тут і чекаю поки настане мій кінець! А він може приблизитися дуже швидко і дуже близько, якщо не виплутаюся з того лайна у яке потрапила!

Ну чому мене увечері потягло на ту прогулянку?! До тієї бібліотеки! До тієї бабці! Та й взагалі, навіщо я брала ту чортову книгу!? Пішла б собі спокійно без нічого і все! Ні! Маріє, ти у нас горда й вперта як віслюк, і ти взяла ту книгу й прочитала!

Хотілося зараз повернутися назад і дати собі ляпаса, і сказати на все горло “Маріє, не вздумай хоч щось брати у тієї бабці! Ніколи і нізащо!” 

Ну чому мені не потрапила до рук якась книга з гарним кінцем? Ну хоча б, як і тут я потрапила в тіло тієї яку всі ненавиділи, можна щоб кінець у цієї персони не закінчувався привселюдною стратою? Ну максимум якесь покарання чи вигнання, щодо другого варіанту я б навіть не була проти. Так, проблеми в будь-якому випадку б були але то все дрібниці, порівняно з гільйотиною в мене над головою! Не дай Боже!

А що якби, я послухала тоді Ненсі на аукціоні і купила замість дракона отого фіолетово-пикого? Він наче теж був сильним, в крайньому випадку мені так говорили. Можливо тоді Жадана до мене не причепилася, і я спокійно і тихо прожила своє життя тут? Нікому б не заважала, не дратувала, не чипала, можливо навіть поїхала б подорожувати цим світом.

Але… тоді на аукціоні коли побачила дракона… той золотий погляд, який дивився мені здавалося прямо в душу. Щоб було тоді, якщо я не обрала дракона? 

Якщо чесно, до того коли я вперше побачила Нокса і його погляд… я не побачила там нічого. В його очах не було ніякого бажання жити далі, там навіть краплинки життя не було. Погляд був порожнім… 

Начебто там ніколи не було того шаленого блиску що я бачу зараз, не було тих малих бісиків і пекельного вогню об який можна обпектися але в той же час, він приємно гріє і лоскоче. Деколи він може бути гострим або м’яким що хочеться потонути в тих бурштинових безоднях і ніколи не вилазити.

От, тільки тоді у його погляді не було нічого, там була холодна пустка. І я боюся що, якщо Нокс дізнається що Маргарита була подругою Жадани і знущалася з нього разом з нею… 

Я боюся що той палкий, шалений погляд з небезпечним блиском знову стане нічим… знову повернеться та холодна пустка і небажання жити далі.

Або вони можуть і не згаснути, а лише змінити свій блиск на інший… на більш гострий, злий, холодніший, байдужіший блиск, у якому можна буде побачити бажання помсти, відплати і вбивства. Що змушує жити далі, щоб покарати всіх своїх кривдників, не роблячи винятків.

********

Увесь ранок я ходила мов зачарована, нізким не розмовляла і не мала бажання бачитися, навіть їсти не хотілося, а в очах була паніка. Час до обіду одночасно йшов повільно й швидко, що здавалося його в тебе достатньо щоб підготуватися, але так мало щоб не йти на те чортове чаювання! Хочу зникнути звідси якнайдалі!

Адже, я навіть не знаю, як реагувати і говорити з Жаданою і про що!? Я навіть не знаю що їй сказати! Чи про що запитувати!? Короче, це повний провал, а я ще навіть з дому не вийшла, а вже могилу собі готую!

– Хмарико – чується за спини. Від не очікування я підпригую й різко розвертаюся до дракона, я навіть і не помітила як він підійшов – тихо, тихо ти чого? – заспокоює.

– Трохи нервую.

– Трохи? Та ти зараз всі свої нігті з'їси!

Що? Я навіть і не помітила як від нервів почала гризти нігті! Хоча раніше такого за собою не помічала. Можливо раніше не було настільки кепських ситуацій?

– Хмаринко заспокойся, все буде добре – злегка струшує мене дракон, а я нервово киваю в знак згоди – Так діло не під! Хмаринко, поглянь на мене. – вимагає й підійма мене за підборіддя до себе.

Я підводжу погляд і натрапляю на золоті бурштини, які з тривогою дивилися на мене.

– Не бійся, чуєш? – каже мені прямо – Я не дозволю їй, щось тобі зробити. Хмаринко, ти мене чуєш?

– Так – ледве видихаю. Як одразу потапляю в міцні обійми, притиснута до міцних грудей дракона в ніс б'є приємний аромат сонця й полум’я який надиво заспокоював. 

Я вчепилася руками в його сорочку, обхопивши дракона довкола талії втулилася носом йому в груди на повну вдихаючи його аромат прикривши очі. Як же, я кайфую від цього аромату! Ніколи не думала що мені буде так сильно подобатися чийсь запах.

Не хочу нікуди йти, краще тут постою увесь день. 

– Ноксе. Може нікуди не підемо? Мені і тут добре. – над головою роздався приємний тихий гуркіт сміху.

– М-м-м, сам не проти, але не цього разу – він втомлено видиха – Нам уже час. Готова?

– Угу – киваю.

– Тоді полетіли.

– Всенці полетіль? – підіймаю на дракона переляканий погляд.

– А ти що, до Жадани вирішила пішки йти? – підійма запитально брову.