-52-

Ноксор.

Я слухняно прямую за Хмаринкою, гарно граючи роль покірного раба який в усьому слухається свою господарку. Поки ми йшли коридором, я все роздумував над її реакцією яку відчув коли вона отримала лист. Навіть незважаючи що на той момент я знаходився в іншій кімнаті, мені вдалося відчути швидкий приплив паніки й страху, який миттєво згас, а на зміну їм прийшло вдаване полегення. 

Тоді ще зранку, як вона отримала листа я деякий час стежив за нею, коли Хмаринка крутира в руках червоний конверт так і не наважившись його відкрити поклала до шухляди, але схоже те, що було написано на конверті їй не сподобалося.

Ех, Хмаринко. Чому ти не розповідаєш мені про всі проблеми які в тебе виникають, а не лише про ті які дозволяєш знати і іншим? 

Адже вона ніколи не договорює все до кінця щось приховуючи і саме найгірше що я це все знаю, але не говорю їй про це даючи час щоб Хмаринка розповіла про це все мені, сама. Хоча б просто ділилася тим що її хвилює, а не тримала це все в собі закриваючись від усього світу.  

Ми дійшли до дубових дверей, вона стука і ми заходимо. Хмаринка починає розмовляти з стряпчим і мене аж пересмикує коли я відчуваю від нього настільки велику не повагу. Так би і скрутив йому шию аби більше не чути цього кретина! Але стою мовчки й не рухаюся, адже я пообіцяв вести себе стримано… лише якщо не виникне потрібної ситуації в якій моїй дівчинці знадобиця допомога.

Стряпчий кида погляд в мою сторону секунду оцінюючи увесь масштаб проблем які на нього можуть чекати. Я чітко відчуваю лепкий смердючий страх, яким починає відганяти від нього але схоже він заспокоїв трохи свою тупість і далі продовжив розмову стриманіше. 

– Я вже тобі казав, я не веду справ з тупими курками! 

Але не надовго… В коридорі почали лунати швидкі кроки які наближалися прямо сюди. Двері різко відчиняються і в середину заходять двоє.

– Ану виведіть їх звідси! – реве як перелякане дівча.

Від роздратування скриплю зубами на ходу хапаючи цих двох за шкірки й викидаючи в коридор вперед головою, було б більше місця щей копняка дав би. Замикаю на стулку двері трохи її зігнувши щоб так легко не відчинили, і щоб деякі не заважали нам вести доцільну розмову. Дивлюся на стряпчого, а він натомість на мене лупа, увесь зблід бідненький, я широко розтягую губи показуючи свої зуби в скаженому вищурі.

Хмаринка не губиця і впевнено продовжує вести розмову, а потім розвертається до мене і дивиться гарячими поглядом в якому можна побачити купу малих бісенят. Іду до неї не відводячи свого погляду від її, сідаю в крісло і не від великого бажання переводжу свій погляд на шматок переляканих шмарклів навпроти мене. Мені здається що йому вистачило, коли я сів до нього блище навіть і говорити не потрібно але… якщо вже почав, пограємо з ним до кінця.

– Ну що, поговоримо? – кидаю беземоційно, а той лише з надією зирка на Хмаринку. Дратує! Так би й врізав по пиці за те, що так дивиця на мою жінку!

“Обережніше, стримуй свої інстинкти.” – по-переджа Тарґас. 

Важко видихаю щоб заспокоїтися.

– Ви ж хотіли поговорити з чоловіком, то ось, я зробила вам таку нагоду. Говоріть, і я вас запевняю, що з моїм Дикунчиком ви добре поспілкуєтеся.

Всередині все потеплішало коли Хмарика мене так назвала, не думав що коли небудь буду любити це дурнувате призьвисько. Що заробив за ці всі роки. Стряпчий первів боязкий погляд на мене, намагається не дивитися прямо мені в очі.

– І чого ви хочете… – він задумався – пане Дикий? – від його звертання я не втримався і скривився в задоволеній посмішці, так ще ніхто до мене не звертався, навіть Тарґас реготав в підсвідомості.

– Вам моя пані вже розповіла по що, ми прийшли, чи ви були увесь цей час глухі? – я дав натяк що моя пані вже і так розповіла все, що вона від нього хоче. І розжовувати йому це ще раз, я не збираюся. Якщо не почув або проігнорував, то вже його проблеми.

– Чув – тихо пискнув що навіть я заледве це розчув.

– От і чудово, пропоную дістати всі папери і передати нам на звірення всіх даних і підпис. – підштовхую його до хоч якихось дій, бо ще довше сидіти тут і розважати цю “засоромлену шмарклю” я не збираюся. Моя доброта теж не безмежна, адже далі говорити так спокійно я не маю ніякого бажання, просто заберу що потрібно і не буду морочити голову і витрачати час на всі ці кривляння.

Нарешті він почав робити хоча би щось корисне. Чекаю поки Хмаринка підпише папери але мене різко напружує зміна емоцій стряпчого, той ідіот висмикує папери з її рук і намагається їх розірвати. Сволота!

Зриваюся з місця, перескакуючи через стіл хапаю сволоту за горлянку перехоплюючі руку з паперами.

– Р-раджу вам цього не р-робити! – гарчу ледве стримуючись, все ж терпіння не моя найсильніша риса.

– Д…д-д-до-б…ре – перелякано хрипить.

– Тоді відда-авай па-апер-ри іна-акше кишки випущу! – шиплю як прокажений. Той тремтячими руками передає папери Хмаринці. Моє ти “всарате золотко”, а раніше ти так зробити не міг? Щоб мені нерви не псувати не довелось. 

– Відпусти його ато задавиш – звертається до мене Хмаринка, попускаю хват, а то він ще нам поки що живий потрібен але на всяк випадок тримаю його за комір щоб нічого не утнув.

Маргарита.

Поставивши свій підпис, нарешті затвердевший права на спадок переводжу погляд на переляканого Ларті, люб’язно кидаючи йому диявольську посмішку.

– От бачите, як все було просто й швидко, а ви пручалися! – він мовчить нервово глипаючи то на мене, то на дракона – Думаю що ми з вами вже закінчили. І я можу спокійно повертатися додому.

– Тоді накажіть своєму рабу відпустити мене. – тихо писка.

Я дивлюся на Нокса даючи знак щоб він його відпустив, той так і робить і стряпчій невтримуючись на ногах пада на підлогу.

– Що ж ходімо Дикунчіку, нам час повертатися.

Ноксор з величною грацією обходить стіл прямуючи до мене, в кожному його русі можна було відчути наскільки небезпечний хижак до мене наближається. Мимоволі облизую пересохлі губи і дракон це помічає миттєво стріляючи в мене палаючими очима, а вони й дійсно палали! Шаленством! Обожнюванням! І передчуттям!