-49-

Ноксор.

І що, це тільки що було?

“Я можу дати відповідь на твоє не дуже розумне питання. Вона просто втекла.” 

“Це я і без тебе чудово знаю! Краще скажи, чому вона мені ще й досі не довіря і на всі проблеми, які в неї виникають не приймає мою допомогу, а натомість бреше і ось так, тікає! Що за жінка! Я її не розумію.”

“А хіба, тут потрібно щось розуміти? Ти їй сам не відкриваєшся до кінця, ось, хоч і несвідомо але вона це відчуває і саме тому, не наважується відкритися у відповідь.”

“Треба ж Тарґасе, а ти можеш видавати розумні речі коли того потребує ситуація.” 

“Це і тобі не завадило б робити.” – пробубнів роздратовано Тарґас.

“Намагаюся але як показує життя, в мене трохи не виходить.” – на мою відповідь сутність надуто пирхнула. Ну та й добре, краще займусь важливішим питанням, це як саме продовжити життя Хмаринці? 

“Тарґасе, ти ж теж тільки що про це подумав?” – звернувся до сутності.

“Так. І це доволі складно… адже люди й справді живуть всього лише століття і то, не завжди спроможні дожити до визначеного їм терміну.” – задумливо відказав.

“Згоден. Але ж має бути хоч якийсь спосіб, продовжити їй життя. Інакше… я не знаю що робити далі…” – мені здавалося, що ось я нарешті знайшов свою істину за стільки років. І незважаючи на те, що вона виявилася не драконом, а людиною. Вона все одно визнала мене як свою пару і прийняла. І тепер, коли ми з нею нарешті поладнали… я міг знову її втратити.

Я зробив глибокий вдих щоб заспокоїти свої нерви і емоції які не давали спокою. Треба негайно вирішувати це питання, інакше я можу не встигнути.

“Тарґасе, як думаєш в Драґарті можуть зберігатися записи як саме можна продовжити життя своїй істені?”

“Цілком можливо, але винятки теж можуть бути. Якщо ми там нічого не знайдемо, може звернемося до Пра Матері?”

“Пра Матері? Ти зараз це серйозно?” – невже він і досі вірить у ці казочки?

“Так, я цілком і повністю серйозний як ніколи.” – ображено проказав.

“Тарґасе, ти й досі віриш що Пра Матір драконів ще й досі жива? Як на мене, це всього лише легенда яку переповідають з року в рік.” 

“А ти бачиш інший вихід з цієї ситуації? Скажи, що ти будеш робити якщо в Драґаті не буде тих записів? І от, я тому і пропоную звернутися до Пра Матері, все ж бували випадки коли хтось з драконів розповідав що розмовляв з нею.”

“А що як вони це лише вигадали, або це був лише сон. На такі дурниці в мене немає часу.” – я вже безпричинно починав злитися на свою сутність за те, що він і дійсно вірить в усю цю нісенітницю, й намагається ще й мене переконати що, це може нам якось допомогти. Зараз я, як ніколи почував себе безпорадним бо не міг нічого зробити. Ненавиджу почуватися безсилим!

“Але, якщо ми не спробуємо то і не дізнаємося, чи Пра Матір ще і досі існує.” – спокійно промовив до мене Тарґас, по його голосу я й сам розумів що він теж хвилюється і від цього дуже втомився – “Якщо сам в це не віриш, тоді зроби це заради неї. Все ж, якщо ти звернешся до Пра Матері нічого з цього не втратиш, але зате ми тоді на сто відсотків будемо знати що Пра Матері вже давно не має. Так що, моя тобі порада, спробуй і ніколи не відкидай одразу всі можливі варіанти вирішення проблеми навіть якщо вони безглузді.”

Я зціпив зуби, вперше в житті я не мав ніякого рішення до своєї проблеми, і це не аби як дратувало. Я збирався вже йти, як по моєму тілу пройшло різке пекуче відчуття… Я відчував як моя мітка зреагувала.

– Ні, тільки не це – я рвонув з усіх ніг до Хмаринки. 

Я намагався відшукати її місцезнаходження за запахом і поклику мітки, упершись в чергову глуху стіну замість проходу я вже не міг повністю контролювати свою людську форму яка почала змінюватися. Наді мною почали брати гору інстинкти й гнів, бо я не міг знайти свою пару яка була зараз в небезпеці і судячи з відчуттів була поранена. А я й досі, не можу її знайти у цьому клятому будинку!

“Заспокойся! І тримай свій стан під контролем!” – попередив Тарґас.

Я дременув в інший бік, з кожним кроком набираючи все більшу швидкість я намагався вловити де вона саме, і знову я уперся в стіну але Хмаринка вже була десь зовсім поряд. Зліва від мене було вікно.

– А хай тобі! – і я вибив те кляте вікно й виліз з нього, вчепився кігтями у стіну поліз до іншого вікна вибивши і його, я потрапив до ще одного коридору вхід до якого відділяла ця стіна. Я стрімко пішов у кінець коридору й зупинився навпроти ще одної глухої стіни але тепер, я чітко міг відчувати що Хмаринка знаходиться прямо за нею. 

Чуття струмом били по нервах, до мене долинув ледь чутний стукіт який щоразу ставав все повільніший.

Удар. Удар. Тиша. Удар.Тиша. Тиша.

Мене прорвало остаточно, бо це був стукіт її серця яке з кожною секундою сповільнювалося. Все заволокло туманом і я почав з усієї сили гатити в стіну намагаючись її вибити! Я був готовий завалити увесь цей будинок разом із цією стіною, аби тільки до неї дістатися але цей клятий шмат каменюки навіть не посипався. В мене не виходило її завалити, скільки б я по ній не гатив, навіть малої тріщини не з'явилося!

Я знову заніс руку для чергового удару і різко зупинився… Ні! Ні!НІ! Серцебиття зупинилося… Я його більше не чув… Ні, тільки не це! Невже я не встиг. В голові пролунав болісний рев Тарґаса. 

Не вірю. Я почав знову бити по стіні з потрійною силою, карбуючи в кожен свій удар всю свою лють і біль. Не вірю. По стіні почали розходитися тріщини, і я почав бити по ній ще дуще. Я не міг змиритися з тим що вона загинула, поки на власні очі цього не побачу, нізащо в це не повірю! Поповзла величезна тріщина яка одразу заросла стаючи цілою. 

– АААААААА! ТА ЯКОГО ХРІНА, ТИ МЕНЕ ДО НЕЇ НЕ В ПУСКАЄШ, ТИ КЛЯТА  РОЗВАЛЮХА! – мої руки були збиті до крові й поламаних кісток які щоразу зросталися і через декілька секунд знову чувся їхній хрускіт, я ламав собі кісти вдаряючи об стіну з кожним новим ударом але… ця зараза, теж відновлювалася як і моє тіло.