-48-

Я спокійно собі тупцяла до їдальні в передчутті смачного сніданку у компанії до біса гарного чоловіка. Який вже на мене чекав. Доходячи до вхідних дверей їдальньої, мені вже лоскотав ніс приємний запах смажених тостів і яєчні з беконом, зайшовши всередину на мене вже чекав Нокс.

– Ти нарешті прийшла, а то я вже думав йти тебе шукати. Бо хто знає, може тебе хтось міг викрасти по дорозі сюди.

– Навряд чи хтось залізе в цей старий маєток.

– А я б не був такий впевнений – натягнуто відказав дракон – якось той весь непотріб до нас сюди заповзав. Що потім власноруч викидати приходилося. Хоча, ще раз викинути декого я був би не проти. – самовдоволено відповів.

Про непотріб це він що, мав на увазі всіх наших недавніх гостей? Я підходжу до столу і Нокс відсуває мені стілець. Я сідаю, а потім за мною слідує і дракон сідаючи біля мене поруч. 

Дивлюсь на наш сьогоднішній сніданок, щодо тостів з маслом і яєчні з беконом я не помилилася, а ще тут був зефір що мені не аби як сподобалося. Нарешті я зможу насолодитися смаком солодко кислуватого зефіру. М-м-м-м! Як же я його обожнюю! 

– Не думаю що хтось з вже прибувавших кандидатів повернется назад.

– А мені здається що хоч один дурень та й знайдеться – сказав дракон оголюючи свої зуби в єхидній посмішці. Хоча мушу визнати, в мені теж щось підказувало що скоро ми когось та й зустрінемо.

– Ноксе.

– М-м-м? – відгукнувся він повертаючись до мене з цікавістю чекаючи на запитання.

– Давно в тебе хотіла запитати, а скільки тобі років? – ні, ну, а що. Питання хоч і банальне але ж цікаво! Такий гарнюня дракончик який вже майже мені чоловік, а я навіть скільки йому років не знаю, не кажучи про те, що його ім’я я дізналася тільки вчора ввечері. 

– Мені двісті п'ятдесят три – спокійно відповів, а я ж від такого ледве чаєм не вдавилася.

– Кхм! – відкашлялася – Двісті п'ятдесят три! Та я б тобі відсили років двадцять вісім дала! Ну максимум тридцять, не більше! – Нокс засміявся від моєї реакції, а от мені реально було зараз не до сміху. Це скільки ж взагалі живуть дракони?! От би і мені в свої шіздесят мати вигляд вісімнадцяти річної, це ж було б просто чудово! Ні, не те, це б було офігезно, мати молодший вигляд чим є насправді! Але двісті років це ж не так і мало… – То ти, типу вже старий дідуган? 

– Я б не сказав, що я вже настільки старий – зухвало відповів – якщо йти по драконячих мірках я ще в найкращих росквітах своїх сил! І старим не важаюся. – відповів дракон закидаючи собі до рота шматок бекону.

– Справді, а то я вже думала що ще трошки і пісочок за тобою прийдеця підмітати.

– Повір ти ще не скоро це будеш робити, в нас ще дуже й дуже багато часу до цього – і Нокс підсунув мій стілець ближче до себе, так що наші ноги торкалися один одного.

– Боюся, я до цього моменту не доживу і по іронії долі підмітати пісочок будеш за мною ти – дракон нахмурився зробившись дуже серйозним. 

В нього навіть все тіло напружилося, схоже це його добряче зачепило, все ж люди не живуть настільки довго як дракони чи ще якісь там магічні створіння. Дай боже щастя буде якщо хоч до вісімдесяти доживу що вже казати про сто років. Та навіть якщо й доживу до тих ста років, від мене там одна курага з родзинками залишиться!

От там, вже точно не будеш відчувати себе гарною разом з таким чоловіком якому на вигляд всього буде років тридцять. Погодьтеся, картинка не дуже. Та я ж тоді буду більше на його маму чи бабусю схожа чим на дружину.

– Я вирішу це питання. – про-бубнів собі під ніс дракон.

– Що? 

– Я знайду вихід з цієї ситуації і знайду спосіб продовжити тобі життя – з повною серйозністю заявив дракон. І не жартує ж.

– Але що як не вийде? Та й… – я завагалася – може тобі краще знайти собі когось іншого в якості дружини? Наприклад такого дракона як і ти, тоді не буде ніяких проблем. – цими словами я сама собі наче пістолетом в сердце вистрілила. Це було доволі боляче як і чути, так і казати але це була вірна пропозиція і я це розуміла. 

– Нізащо! – скрикнув зло Нокс підіймаючи на мене палаючі жовті очі – Ти моя пара. Я тебе знайшов. І не збираюся так просто відпускати! 

– Але ж люди стільки не живуть… я не зможу прожити з тобою все твоє життя, максимум років з вісімдесят два і то не точно.

– Я вже казав, що знайду спосіб продовжити тобі життя. З шкіри вилізу але знайду! – жовті очі з вертикальними зіницями так і продовжували дивитися на мене і саме очі видавали всю паніку дракона кажучи що він боявся, що може не встигне до потрібного часу.

Між нами повисла напружена тиша, яку ніхто не міг порушити. Нокс тримав мене за руки, міцно вхопившись в них але не завдаючи мені ніякого болю, склалося таке враження наче він і дійсно чогось боявся. Боявся що я можу зникнути.

Раптом мою увагу привернув якийсь порух у відчинених дверях, які відкривали прямий вид до зали і там я побачила Єву… Ні-і! Це мале бісеня стояло в дверях, в одних панталонах і щось схожому на майку! Що вона вже замислила? 

– Хмаринко, щось сталося? – стурбовано запитує – Ти якась напружена.

– Ні, ні в мене все добре! Я просто згадала що мала деякі дуже термінову справи! – і ці термінові справи мали назву “Меле шкодення Єва, яка зараз стояла в одній білизні з хитрим виразом і шаленими іскрами в очах!” І це треба було негайно вирішувати, а то чує моє серце що вона щось задумала і це щось вилізе мені боком! – Ти снідай не квапся, а я відійду на деякий час.

– Може тобі допомогти?

– Ні! Я і сама з цим впораюся – я нервово позирнула в коридор стежачи за своєю головною проблемою.

– На що ти дивишся? – і Нокс поверта голову в тому ж напрямку, я ж зі швидкістю спринтера і переляканого кролика бездумно хапаю обличчя дракона повертаючи його до себе – Ноксе! – випалюю привертаючи до себе увагу і швидко копаюся в себе в мозку, що саме таке бовкнути щоб дракон на деякий час завис або хоча б не поперся за мною? Що було зробити дуже важко адже мій мозок був зайнятий зовсім іншим – Чекай мене тут! Або взагалі, можеш зайнятися своїми справами, а мені терміново треба йти! – і я набираю швидкість в напрямку виходу.