-45-

Я прокидаюся від стуку в двері.

– Так – прохрипіла сонним голосом – заходьте – до кімнати зайшов Лайон.

– Пані Маргарито, я дуже вибачаюсь що вас розбудив але до вас прийшов гість. 

– Який ще гість? – втомлено простогнала.

– Він назвався паном Луї Лансером. Говорить що ви на нього чекаєте.

Видаю роздратований видих.

– Добре, я зараз спущуся, проведи поки що нашого гостя до гостьової кімнати.

– Так пані – і Лайон вийшов з кімнати.

– Аааа! Та за що!? Не міг він хоча би через місяць сюди припхатися! – прокричала сховавши голову в подушку щоб приглушити свій роздратований крик – Треба якнайшвидше випровадити цього квіткового принца, поки його не знайшов розлючений дракон який охороняє своє нове лігво. Інакше на місці цієї квіточки знайду лише одні вуглинки, які потім доведеться кудись дівати. Може кинути їх до квітів у садку, як добриво? 

Я підвелася з ліжка і попленталася до дзеркала.

– Ох, який жах! – з дзеркала на мене дивилася моя пом’ята копія з опухшим від сну обличчям – Треба хоч трохи привести себе до ладу, бо ще втече моя квіточка як побачить мене. Хоча, це може стати вирішенням моєї проблеми. Може так і піти? Так Маргарито, за цей час, ти вже почала не тільки з душами і драконами розмовляти, а й з своїм відображенням. Так й не далеко і з глузду з'їхати.

Я швидко привела своє волосся до ладу, розчісуючи величезне кубло яке встигло заплутатися коли спала, вмиваю обличчя для свіжості, поправляю одяг. Дивлюся на себе в дзеркало. Хм, наче нормально. 

Ну що, погнали зустрічати мого нового залицяльника. Хм, цікаво, а який він на вигляд? Бо якщо йти по опису з книги… в нього блакитні очі, золотисте волосся, біла шкіра, пухкенькі рожеві губи і ще мав маленьку горбинку на носі, як родзинку. Він мав високий зріст, не те щоб мускулисте тіло, а радше… ем… як ж там казалося? Не пам’ятаю, здається… жилаве чи струнке? Ну нічого, зараз я це перевірю, чи він і справді настільки змазливий хлопчик.

Дійшовши до гостьової, я вирішила спершу перевірити який саме вигляд має мій гість, все ж цікаво чи він і дійсно такий як його описували. Я визираю за стіни і… 

Знаєте те відчуття, коли кажуть “Очікування, реальність”. І знаєте, я тільки от зараз, повністю зрозуміла його значення. Ні, не те щоб він виглядав прям так гарно, я б сказала більше в протилежному боці. Скажімо, він не те щоб гарний але й не те, на що я очікувала. Мушу визнати, що опис в книзі був більш привабливим, ніж в реальності.

Можливо в своїх фантазіях я очікувала побачити більше? Але якби мені сказали обирати між ним і драконом, то явный фаворит в моїх очах очевидний. Щось він як для мене, занадто худорлявий. Луї, неочікувано для мене, розвертається в мою сторону.

– Оу, Ритусю, ти вже тут! – почав він радісно щебитати. І що це, ще за “Ритусю”?! Добре, годі вже за стіни витріщатися на нього як дурепа! Візьми себе до рук Маріє! І виходь до нього!

– І тобі привіт, Луї – вичавлюю з себе щось схоже на посмішку – не очікувала тебе тут побачити – а краще б і не бачила, але ж в голос я йому про це не скажу, хоча дуже хочеться.

– Як же я давно тебе не бачив, моя Солодка! – він різко підійшов і обійняв мене.

– Так, стільки часу пройшло.

– Мені навіть здається, що за цей час, ти навіть погарнішала, моя Солодка – Луї відступив трохи від мене розглядаючи.

– Так і ти теж нівроку. То-о, чому ти прийшов? – запитала в нього те, що найбільше мене зараз цікавило.

–  Як чому! Щоб зустрітися з тобою, моя Солоденька! Щоб знову, почути твій голос! Відчути твій запаморочливий аромат! – енергійно висловлювався Луї. Ще трохи, і він скоро віршами почне говорити.

А щодо його чуттєвого виступу, я б перифразувала все б так, “Я так скучив за твоїми грошиками! І єдина причина, по якій я сюди припхався, це щоб перевірити чи ти ще досі не забула про мене! Бо в мене закінчуються твої грошики, і я прийшов виклянчити ще!”. 

Думаю приблизно так, я собі це і почула.

– Ага, я теж дуже рада тебе бачити, Луї.

– Я теж! Давай присядем, поговоримо про життя, про наше майбутнє – і він тягне мене за руку до дивана.

– Е-м-м, про яке ще наше майбутнє? 

– Наше з тобою, я більше без тебе не можу прожити і одного дня! – Луї потягнув мене до себе намагаючись мене поцілувати.

– Воу! Воу! Зачекай, ти що! – намагаюся я зупинити цього Ромео, який намагається мене так завзято звабити. Але в його плані є малюсінький прокол, я не Маргарита, і я не кидаюсь на кожно хто приділяє мені хоч трішки уваги.

– Що таке, моя Солоденька? Ти на щось образилась? – защебетав збентеженим голосом. Та за його гру треба Оскара давати! Може йому краще в театр записатися, там вже він точно рубав би бабло!

– Та ні. Просто… просто я тут подумала, що може нам краще залишитися друзями – да жінко, ти просто шикарна! Не можна було щось більш оригінальніше вигадати?!

– Друзями? Ні, ти й дійсно на мене образилася. Нужбо, скажи що саме ти вже собі понапридумувала в своїй гарненькій голівоньці? – в Луї вже почав нервово сіпатися кутик губ. Що, не чекав такого!? І тепер в когось починається паніка, що такому гарненькому хлопчику не дадуть грошенят.

– Я ні на що не ображаюся, просто я зрозуміла що більше нічого до тебе не відчуваю – може це треба було якось більш м’якше припіднести? Чи і так нормально?

– Що? Як це не відчуваєш? – трохи запанікував.

– Отак. Просто вирішила і все.

– Може ти просто запуталась в собі, моя Солоденька? – кривився в блазневій усмішці.

– Та ні. Це моє свідоме рішення.

Луї різко підхоплюється і театрально починає ходити зі сторони в сторону.

– Я тебе зовсім не розумію. Маргарито, як ти можеш так зі мною?

Як я можу? Та легко! Це належить мені питати. Як ти міг таке зі мною зробити!? Що в результаті, мені відсікли голову!

– Луї, зрозумій, це життя і люди деколи змінюють свої… е-е… смаки. Принципи. Рішення.