-43-

Дракон.

Хмаринка схопила мене під лікоть і потягла до дверей, вона попросила в мене допомоги і я хотів їй допомогти з роботою але зараз. Вона просто мене хоче вигнати. Невже їй не сподобалося те, як я виконую роботу? 

Хоча, я відчував від неї позитивні емоції але коли запитав про той шум що йшов увесь час з комірчини, вона різко занервувала і на всі питання почала брехати.

Я зупинився перед вхідними дверима в майстерню щоб запитати в Хмаринки, чи міг би я ще чимось допомогти але наступне її питання, поставило мене в глухий кут.

– Дикунчику, а ти готувати можеш? 

Готувати… Вона хоче щоб, я щось їй приготував? 

“Краще відмовся, останній раз коли ти щось готував виходило так собі і я сумніваюся що щось покращилось” – буркнула сутність.

“Але ж моя пара, вперше за цей час попросила мене хоч щось зробити для неї! Та і в той раз, вийшло не так і погано! Може спробувати?”

“Можливо в той раз тобі було все одно що жерти! Але я не думаю що ця диво кухня, сподобається їй!”

– Трохи… – відповів їй.

“О, Драконяча мати! Ти погодився! Дурня шматок!”

“Не драматизуй, все буде добре.”

“Ти, хоч себе чуєш. Ти сам у цьому не впевнений чи впораєшся, а їй кажеш що зможеш!”

– От і чудово, не міг ти що небудь приготувати нам на вечерю! – зраділа Хмаринка.

– Що саме ти хочеш щоб я приготував? 

– Не знаю. Я б хотіла скуштувати якусь твою фірмову страву. Тому, даю тобі волю у виборі страви.

“Шикарно! Я тебе поздоровляю, ти в повному лайні! Скажи мені будь ласка, яка саме в нас є фірмова страва? Бо я щось забув. Ах точно, її ж немає!”

“Досить! Перестань панікувати! Я нормально готую, останній раз коли я готував м'ясо в мене вийшло не погано.”

“Останній раз коли ти готував це було рівно сто рокі і чотири місяці, десять годин і дві хвилини тому! І знай, те м’ясо вийшло не дуже. Просто визнай, що ти хріново готуєш. Я тебе прошу, не вмикай в собі героя.” – скиглить сутність.

Хмаринка витягла мене в коридор.

– Кухня знаходиться на першому поверсі але щоб ти довго не блукав, будинок тебе приведе до потрібної кімнати. 

Після, коридор заграв і став одним повноцінним проходом уперед, без яких небудь відхилень.

– Ось, тепер ти можеш спокійно йти і не заблукати.

Прибувши до кухні, я зупинився на порозі.

“І як ти збираєшся викручуватися?”

“А навіщо мені викручуватися, я просто приготую вечерю і все.”

“Дійсно? Мені здається, що в тебе складнощі вининуть вже на етапі коли почнеш шукати посуд.”

Я проігнорував слиський коментар сутності почавши розпалювати вогонь. Взявши з комори овочі з м’ясом. Мілко нарізав овочі, а м’ясо нарізав рівними шматками.

“Мені здається ти занадто мілко нарізаєш.” – прокоментувала сутність.

“Нормально я нарізаю, так і треба. Якщо щось не подобається, готуй сам!” – кинув роздратовано сутності.

“Ні! Ні! Готуй собі сам і мене в це не вплутуй. Бо я у випадку з деким визнаю що не вмію добре готувати.”

“Ну тоді помовч і не втручайся.”

“Як скажеш.”

Порізавши все, поклав їжу в миску й засунув у піч.

“Ось бачиш! Нічого складного!”

“А ти зараз впевнений, що там більше нічого не треба додавати? Наприклад, якісь спеції чи хоча б перець або по-солити в кінці-кінців!”

“Для тих хто увесь цей час спав нагадую, що я по-солив страву!”

“Добре! Добре! Не психуй, посолив та й посолив. Доре чи, а скільки воно повино смажитися?” 

“Думаю години вистачить.” – але якщо чесно, я був не зовсім впевнений в цьому… чи варто його ще трохи потримати там? Щоб не було сирим.

Дочекавшись потрібного часу, пішов діставати нашу вечерю але… Ця срань згоріла!

– Гр-гр-гр! – прогарчав в себе від роздратування.

“Упс! Трошки не вийшло.” – поглузувала сутність.

“Стулися!” – гаркнув їй – “Не діставай мене зараз!”

“А то що? Будеш сам собі в пику від злості бити?”

Я викинув вміст у смітник і почав готувати все знову, нарізав овочі, м’ясо, додав солі, спецій і поставив у піч. На цей раз вирішив дивитися за м’ясом кожні десять хвилин щоб не згоріло. 

“Слухай, в тебе вже око починає сіпатися, від того наскільки часто ти заглядаєш у піч. В тих проміжках навіть десяти хвилин не має.”

“Краще так, ніж потім вугілля звідти діставати замість їжі.” 

Як тільки спливло півгодини заглядань, і ця геніальна ідея мене так добре вибісила, кожні п’ять хвилин біганини туди-сюди перевіряючи чи там замість їжі не з’явилося вугілля. Я вирішив почекати трохи більше і…. ЦЕЙ ШМАТ ЛАЙНА! ЗНОВУ ЗГОРІВ!

– А щоб тебе Вирви жерли! Дістало вже!

“Ну тихо, тихо, не все так погано, зате в нас тепер є купа смаженого вугілля. Всюди треба шукати свої плюси”

“Та плювати я хотів на такі плюси!”

“Гей. Може краще наріжеш салатику і на цьому все. Бо різати в тебе куди краще виходить чим смажити.”

Я від злості стис залізну миску в руках, що метал в моїх руках почав гнутися. Викинувши зіпсовану їжу разом з такою ж мискою в смітник, почав готувати з початку, нарізав овочі, м’ясо, посолив, кинув спецій засунув смажитися.

Глянувши на той увесь безлад, вирішив прибрати все сміття. Деколи кидав оком на нашу вечерю щоб та не згоріла, зібравши все сміття, поніс викидати. Дістав тарілки, поставив грітися воду на чай…

– Ну що, є якісь успіхи? – пролунав голос Хмаринки за моєї спини. Я й не помітив як вона увійшла.

– Я… майже закінчив – намагався говорити якомога переконливіше.

– Може тобі з чимось допомогти? 

– Не треба, в мене все під контролем – відповів їй, хоча я відчув в її емоціях сумнів і почуття провини.

– Справді? Бо мені здається що в тебе контроль пішов, так стрімко як і у мене з гостями?