-38-

Дракон.

(Під час польоту.)

Нарешті за всі роки, я вирвався в самостійний політ де мене ніхто не контролює й не вказує куди, і як мені летіти. Я міг просто насолоджуватися власною крихітною свободою, навіть якщо вона буде тривати всього лише декілька секунд. Нічний прохолодний вітер приємно огортав моє тіло обдуваючи кожну лусочку.

“Гей” – озвалася сутність –  “Мені ж не одному здалося, що вона була трохи напружена коли, ти запитував чи буде вона летіти з тобою.”

“Бачив і що?” – байдуже відказав. Хоча мене теш дещо здивувала така відповідь.

“Ти згадай, колишні господарі тебе навіть в звичайній прогулянці до твоєї камери не залишали наодинці, не кажучи вже про звичайний політ.”

“Можливо вона, просто мені не довіряє і боїться що я її можу скинути з себе, як і інших кому не пощастило не втриматися. Бо якби вона, мене хоч на краплинку вважала безпечним, не плутала коридори маєтку щоб я до неї не зміг дібратися. Ти ж і сам знаєш нашу славу, вбивц господарів!”

“Навіть якщо й так! Хтось, то мав тебе супроводжувати у відсутності твого вершника.” 

“Скоріш всього, вона намагається показати свою фальшиву доброту. Й причепити до себе ярлик, доброї господарки!”

Мене почав огортати гнів, бо мені вже не вперше доводилося бачити такі сцени. По типу, спочатку вони всі такі добрі й люб'язні до своїх рабів, а потім їм набридає грати цю виставу і вони починають ставитися до тебе як до шматка лайна в себе під ногами! А ти, починаєш відчувати себе винним за те що вони відносилися до тебе добре, і починаєш терпіти й слухатися усіх їхніх наказів і покарань!

І ще, що мене не аби як зачепила це її відмова від польоту! Хоча чого б це, мене повинно було турбувати але всередині щось жалібно шкреблося, що моя пара мене боїться й не довіряє мені. І це змушувало мен вперше в житті шкодувати що мене всі бояться.

 Глянувши внис, я помітив що вона розпласталася зіркою на траві й дивилася в нічне небо. Я вирішив закінчувати зі своєю псевдо погулянкою. Приземлившись на землю я, прийняв людську подобу одягнувшись пішов до своєї господарки.

– Ну що, вже налітався?

Вона натягнуто посміхнулася і ця посмішка була фальшивою, її очі віддавали легким почервонінням від сліз. Навіщо постійно ховати свої емоції? Хіба не простіше було показувати справжнє ставлення до речей? Я спробував прочитати її відчуття, але вони знову були закриті і це однаково виводило мене із себе, бо я не міг повністю оцінити ситуації в якій знаходився!

– Чому ви, не полетіли зі мною? – задав найлогічніше питання, все ж мене не покидала цікавість по якій причині вона відмовилася.

– Тому що не хочу – здвигає плечима.

– А якби я, зараз втік. Щоб ви, тоді робили? – мене почала накривати хвиля мого ж гніву. Не знаю чому, але як тільки опинявся поруч з нею всі мої відчуття загострювалися і я не міг себе нормально контролювати! 

– Не знаю, можливо пішла тебе шукати щоб перевірити, чи ти в халепу яку не вляпався, а можливо й не пішла шукати, якщо б дізналася що в тебе усе добре. Я тебе силою не тримаю, якщо хочеш, можеш йти куди твоя душа забажає.

– Йти! – вона що, зараз сміється з мене! Йти? Куди? Як же це мило з її боку, відпускати свого раба за просто так! Та я вжиті в це не повірю! І навряд чи, вона мене відпусте після того як виклала за мене таку величезну суму та щей золотими монетами! Інші, на її місці нізащо цього не зробили, якби були при своєму розумі!

Вона різко підводиться й підходить впритул, моє тіло рефлекторно напружується. Невже розізлилася і тепер хоче мене покарати через рабські артефакти? Чи комусь набридло грати?  Вона доторкнулася до нашийника, я готувався до чергового покарання. 

Якби не було цих артефактів, в житті не дозволив людському створінню торкатися мене хоч пальцем, засмажив б на місці в попіл! Так якого хріна, я зараз стою колодою, все тіло наче вклякло! 

Через секунд п'ять, відчуваю як з шиї зісковзує нашийник й падає на землю, далі вона підносить свій палець до губ й прокушує, в повітря здіймається запах крові з домішками магії. Распахнувши комір моєї сорочки ширше щоб було краще видно рабску мітку вона, виводить символ що знімає усі обмежувачі… Закінчивши, мітка спалахує фіолетовим світлом й зникає.

Вона хоч при своєму розумі і чи розуміє що тільки що зробила… Від зняття мітки, мене накрило ще більшою хвилею. Усі ці роки, саме рабські артефакти притуплювали мою сутність яка рвалася на волю так само як мої емоції й звірячі інстинкти дракона, які стримувала мітка. А зараз… все навколо набуло ще більшої насиченості. І найгірше що тільки могло бути це, те що за ці роки рабства, через артефакти я розучився контролювати свою силу. Та що там без міток, я й змітками не міг навіть самостійно контролювати власне перетворення в драконячу форму!

– Тепер ти вільний.

– Вільний? – прошепотів до себе. За стільки років я нарешті… вільний? Не вірю!

– Так – підтвердила.

Навіщо, їй мене відпускати? Чи вона хоче відпустити мене для того щоб оголосити про втечу й вбити? Один раз, зі мною вже намагались щось подібне провернути але тоді нічого в них не вийшло і зараз все повторюється! 

– Чому ти це робиш? – з крижаним тоном промов.

– Ти про що? 

– Навіщо ти, поводишся зі мною так наче, я вільний! – я вже перейшов на голосне гарчання.

– Але ж ти вільний.

– Ні! Я раб! І якби ти, зі мною не поводилася, все одно буду залишатися рабом! – перед очима затянуло червоною пеленою,  мене понесло. Веся прихована ненавіст і злість вирвалися на зовні, мене розперало від купи емоцій й адреналіну. Присягаюся, якби тут зараз стояв ще хтось і наважився втрутитися, я би його роздер власноруч ні на секунду не вагаючись у своїх діях! 

– Прошу, зупинися – прошепотіла вона ледь чутно але все що вона говорила пролітало повз вуха.