-24-

Це мені здається, чи з кожною партією всі ці чоловіки, мають все більш серйозніший вигляд, на початку всі були такі миленькі, а ці! Наче зараз в бій кинуця.

Від новоприбулих чоловіків, жінки зашаруділи ще жвавіше, кожна намагалася відірвати собі найкращого. Я знову поглянула в той кут де сиділа та незнайомка, на диво, вона була спокійною. Вона ні разу не запропонувала ніякої ціни… можливо… вона чекає чогось чи когось…

В залі піднявся сильний галас, дві жінки почали сперечатися за раба. В результаті, того нещасного, забрала пухких форм пані. А що до другої, схоже не витримала такого морального і фізичного натиску в битві за цяцьку.

Через деякий час, на сцену виходить четверта група, на цей раз їх було вже троє. Від їхнього вигляду мене аж пересмикнуло, вони мали доволі небезпечний зовнішній вигляд. Якщо вони виглядають так в четвертому лоті! 

Мені страшно уявити, що буде в останньому… якщо ці! Мені вже нагадують потенційних вбивць. 

Найбільше. Мене насторожує, високий жилавий чоловік з темним волоссям і білою як сніг шкірою. І здається… в нього ще й очі червоного кольору!

Він настільки жадібно і хижо розглядав всіх навколо, що мені захотілося якнайшвидше звідси втекти, аби не потрапити йому на очі. Не розумію. Хіба інші не відчувають цього вбивчого натиску.

Схоже я занадто притихла, що Вальт це помітив.

– Пані Маргарито, вас зацікавив якийсь з цих рабів? Якщо бажаєте, я можу розповісти про одного з них. Який саме, вас зацікавив? – запитує Вальт, щоб хоч якось розрядити напругу.

– Що то за раб з червоними очима? – запитала я ледь чутно.

Голосніше я просто не наважувалася запитати. Складалося таке відчуття, що запитавши ще ледь голосніше… він би одразу повернув свій погляд до мене. І дився своїм пронизливими й жахливими червоними очима, прямісінько мені в саму душу.

– Ви про того крайнього, що біля розпорядника?

– Так – ледь вимовила, надіюся Вальт розчув мою відповідь.

– Це вампір. Його до нас вже не вперше привозять.

– Чому не вперше?

– Тому що, – схоже він засумнівався чи варто мені про це знати –   всіх колишніх господарів він… постійно вбивав. Останню свою господарку, він осушив до останку.

– Осушив?

– Якщо виразитися більш простіше, він її зжер. 

– Зжер! Тоді що він робить на аукціоні?

– Не зважаючи, на його кровожерливу сутність. Це нікому не заважає й не перебиває бажання, купити його собі й приручити. 

Я впадаю в глибокий ступор. Як можна купувати того хто бажає тебе прикінчити. Ще з першої вашої зустрічі. Всі ці жінки, в них що зовсім клепки в голові немає! Чи інстинкт самозбереження десь по дорозі загубили! Якщо звісно він в них взагалі коли небудь був, разом із мозком!

– Якщо чесно, я б вам не радив його купувати… – невпевнено промовив – все таки ви гарна людина і пропонувати вам такий товар, я б не став. З мого боку це було занадто підло. Тай не щодня можна зустріти настільки прекрасну пані, як ви. – все ж, Вальт не хотів мене ображати, тому з усіх сил намагався мене заспокоїти й підняти мені настрій.

– Дякую вам за пораду. Я це дуже ціную.

– Та нема за що, гарній людині я завжди радий допомогти – він усміхнувся.

А тим часом, вампіра видерла не без бою все та ж, пухка жіночка.

Вампір поглянув на свою нову господарку і широко вишкірив посмішку показуючи свої ікла, по його виразу обличчя легко можна було прочитати лиш одну фразу “Ось новий й свіженький смаколик!”

Жах!! Я лише надіюся, що вона не по сусідству зі мною живе! А то до таких жахів, я поки що не готова! Тай і в сенсі не готова, до такого взагалі ніколи неможливо бути готовим!

Ще двох чоловіків які по статурі нагадували мені більше халка ніж людину, забрали дві дами. Уявлення не маю для чого їм вони.

– І так! Шановні пані! Настав час, для нашого головного лоту на сьогодні! – промовив ведучій аукціону.

Всі в залі нашорошились і чекали на головний ексклюзив. Навіть та незнайома жінка, яку я бачила зранку, пройнялася атмосферой. Що аж піднялася з спинки стільця і почала вдивлятися в очікувані. Вона почала так дивитися на сцену. На яку повинні були вийти нові раби, що здавалося, вона там дірку скоро пропалить. Ну що ж поглянемо, на що вона весь цей час чекала і на що вона так зиркає своїм шаленим поглядом.

На сцену, хоч і з невеликою затримкою в часі, виводять трьох кремезних чоловіків. От тільки… один з них ледь ногами перебирає… та не те щоб, він навіть йшов, його просто волочили по підлозі і посадили на коліна. Тим часом, як інші два раба, спокійно стояли по обидва боки від нього.

Він мав просто жахливий вигляд… все тіло в садинах, подряпинах й ранах. Весь був обмащений своєю ж кров'ю. Все його тіло тремтіло, напевно від нестерпного болю… і найбільше, що в ньому мене вразило… це його вираз обличчя… на якому, не було ніякого бажання жити далі… а просто швидше вмерти, щоб закінчився весь цей нестерпний жах. На це все було боляче дивитися.

Я знову перевела свій погляд на ту жінку. І вона точно й прямо дивилися на того раба що стояв навколішки. І я перевела погляд на нього.

– Вальте, а що то за раб, який сидить на колінах? – промовивши це запитання, я не впізнала власного голосу. Він прозвучав тихо й хрибко.

– Це… – трохи замявся з відповідю – дракон його… – щось Вальт не поспішав з відповідю, схоже це той самий дракон якого сьогодні я бачила – його нам віддала колишня господарка.

– Тобто, вона виставила його на продаж?

– Та-ак.. можна й так сказати – невпевнено проказав.

– І за що ж його віддала господарка? Він щось накоїв?

– Не те щоб накоїв. В наших околицях цього дракона знають під ім’ям “Дикий”.

– Дикий? Це його ім’я?

– Його називала так колишня господарка. Тому що він не бажав їй коритися. Тому вона почала використовувати різні методи щоб його приручити. І схоже, в неї так і нічого й не вийшло, раз вона вирішила віддати його на аукціон. В якості покарання.