Кінець

Мері сиділа за круглим дубовим столом, розкидавши довкола себе сувої й книги, сповнені стародавніх рун. Свічки тріпотіли, кидаючи тіні на її обличчя. Дін,  стояв поруч, спостерігаючи, як вона втретє вимовляє закляття пошуку.

Полум’я свічок здригнулося, і раптом Мері побачила інший світ. Пляж. Море. Лінн, сидяча на піску, дивиться у хвилі, повернувшись спиною.

— Лінн! — вигукнула Мері й простягла руку. Її пальці майже торкнулися плеча подруги… але образ розсипався, мов скло.

Мері завмерла. Сльози наповнили її очі.
— Я не можу… Вона щоразу вислизає…

Дін обійняв її, притискаючи до себе.Вони наклали на нас закляття забуття щоб бути певними що ми лишимоьв безпеці.НЕ забувай це, Мері.
— Ти зможеш,  Просто ще не час. Рано чи пізно ти дістанеш її. Я клянуся.
 А поки вона спить, вона не загинула. просто міцно спить, люба.
Вона заридала, схвавши обличчя на його плечі, а полум’я свічок погасло саме собою.

У кімнаті Ейдена тепер панувала тиша. Тільки подих. Лінн спала, занурена в крижаний сон між світами. він сидів поруч з ліжком.Його обличчя було блідим після довгого відновлення, але погляд — теплим. Він гладив її по плечу, шепочучи:
— Я тут. Я нікуди не піду. Навіть крізь тіні й сни — я чекатиму.

На кухні Елен, перегортала сторінки величезного чорного фоліанту. Очі її були червоні від недоспаних ночей.
— Тут має бути закляття… те, що зв’язує світ і міжсвіття… — прошепотіла вона.

У дверях з’явилися Мія і Григорій, батьки Ейдена.
— Тобі треба відпочити, — сказала Мія, несучи підніс із запашним чаєм. — Ти вже пройшла пекло.
— На все свій час, — додав Григорій коротко, торкаючись її плеча.

Елен важко зітхнула, але чашку прийняла.

Коріан і Теріан тренувалися з Ореною. Вони жартували, ухиляючись від її різких ударів.
— Ти найчарівніша демониця, яку ми зустрічали! — засміявся Теріан.
— Справжня знахідка! — підтакнув Коріан.

Орена примружилася, але куточок її губ тремтів від усмішки. Вона вдарила рукою — і обидва брати полетіли на траву, регочучи.

З вікна на них дивився Енді. Його очі були сумними, але спокійними. Він відійшов і взяв до рук гітару — нову, ще не обтяжену прокляттям. Перша мелодія повільно потекла коридорами замку, наче молитва й надія. Орена озирнулася, але в цю мить він вже відійшов від вікна.
 але пісню вона чула. 

А Лінн… Лінн снилося море. Вона сиділа на березі, слухала хвилі. Сонце торкалося її обличчя, ніжне й тепле. У грудях розливався спокій.

Музика доносилася здалеку — пісня, яку складав Енді. а можлив їй здавалося.
Вона була світлішою за ніч, і в ній звучав біль, любов і прощення.

Сонце ставало яскравішим. Тепліше. І Лінн уперше за довгий час посміхнулася.
вона  сиділа на піску, відчуваючи, як хвилі ледь торкаються її босих ніг. Її серце билося спокійно, немов само море співало в унісон. Вона підняла голову й подивилася на сонце.

На мить їй здалося, що воно повернуло до неї обличчя. І це обличчя було живим — теплим, усміхненим, лагідним. Світло огорнуло все довкола, наче саме небо схилилося, щоб пригорнути її.

У цій безмежній ясності вона почула мелодію. Спершу тиху, мов шепіт хвиль. Потім — гучнішу, знайому. Це була та сама пісня, з якої все почалося. Пісня про Ключ.

«З нього починається світ. Ним закінчується час.
І тільки любов замикає коло, долаючи все…»

Сльоза скотилася по її щоці, але вона посміхнулася. Бо знала: поки звучить ця пісня — ніщо не втрачено.

Світло розгорілося яскравіше за будь-яку ніч і обійняло її повністю.

І там, де межі розчинялися, Лінн відчула — вона не сама. Вона завжди була ключем. Але тепер розуміла головне: ключем є любов.
Хвилі нашіптували стародавню мелодію, і слова лягали в її серце, мов золоті струни:

«Ключ відкриває — і ключ замикає,
І тільки любов крізь час сяє.
Там, де темрява криє усе,
Любов оживляє й життя принесе…»

Вона озирнулася — і на обрії, у сяйві сонця, їй здалося, ніби хтось кличе її ім’я.

А в реальному світі, поруч із її ліжком, сидів Ейден. Він торкався її руки, його голос був тихим, майже шепітним, але сповненим пристрасті й болю:

— Лінн… Я кохаю тебе. І кохатиму, навіть якщо всі пророцтва світу кричатимуть, що ти суджена іншому. Нехай хоч саме небо впаде — я не зраджу цього почуття. Ти — моє світло.

Він нахилився і поцілував її губи. Легко, ніби боявся зламати кришталь.

Потім підвівся й рушив до дверей, щоб повідомити батьків, що знову залишає її відпочивати.

Та саме в цю мить — світло раптово прорвалося з усіх усюд, наче саме сонце ввірвалося в кімнату. Лінн розплющила очі. Її голос був слабким, але кожне слово дзвеніло могутніше за всі закляття світу:

— Я… тебе теж…

Ейден зупинився, немов вражений блискавкою. Його серце обірвалося й знову почало битися скажено. Він різко озирнувся, а потім, не вірячи власним вухам, кинувся назад до неї.

— Лінн?..

— Я люблю тебе, — повторила Лінн, цього разу чіткіше, наче саме світло допомагало їй вимовити слова. Її очі блиснули в сяйві, що наповнювало кімнату, і кожен промінь тремтів, немов у такт її серцю.

Ейден застиг. Він боявся навіть поворухнутися, аби не розвіяти цей момент, немов сон. Але коли він побачив, як по її щоках скотилися сльози, він кинувся до неї. Його руки обережно обійняли її, пригортаючи так, ніби він боявся втратити знову.

— Ти повернулася… — його голос тремтів, але вже від щастя, а не від болю. — Лінн, ти справді тут…

Вона торкнулася його обличчя, її пальці були слабкі, але теплі.
— Я завжди була тут. Просто… шлях до тебе був довгим.

Він поцілував її знову, цього разу пристрасно й палко, ніби всі нескінченні ночі очікування, страждання та страху нарешті згоріли у цьому вогні любові.

У цей момент двері прочинилися — і на порозі з’явилися Мія та Григорій. Вони завмерли, побачивши сяйво, яке розливалося кімнатою. Мія прикрила вуста долонею, а Григорій лише прошепотів: