Темна ніч

Під свистом вітру, що завивав між скелями, чотири жіночі постаті стояли на самому краю Затіненого Круга. Лінн тримала перед собою руки — долоні, ще злегка замерзлі після закляття, тремтіли. Поряд з нею стояли її мати Елен,краща подруга, яка нещодавно вікрила в собі силу земляної відьми, Мері, темна відьма Еллі, і мовчазна Мія — темний вампір з очима, мов нічне небо.мама Ейдена.
 вони взивали до древніх.
Вони підняли очі до неба, де виблискував заморожений Портал.з іншого боку в Темній Вишні  - старий музей. Закляття Лінн тримало його замороженим., але лише тимчасово.
 

— Милість… даруй світові милість, — прошепотіла Мері, піднімаючи древній жезл друїдів.

— Ми взиваємо не заради сили, а заради миру, — додала Еллі, обвівши своїм темним поглядом обрій.

— Лінн — ключ, — шепнула Мія. — Вона тримає рівновагу, і лише вона може зупинити катастрофу. я взиваю о темної сторони,до поклику дітей ночі!

І тут — із серця Порталу, там, де лід поєднувався з вічністю, щось затремтіло. Тріщини пробігли по поверхні замороженого порталу, ніби саме небо зітхнуло. Крига виблискувала золотим і синім світлом, мов зорі оплакували майбутнє.

З обертом вітру і енергії, що пахла холодом та квітами смерті, у вирі світло-крижаного сяйва постала вона — Віщунка Переходу. Її постать була виткана з серпанку й зоряного пилу. Її очі — сліпучі, але в них було стільки мудрості, скільки може вмістити лише Вічність.

Її голос не лунав — він плив у повітрі, проникаючи у саме серце кожного присутнього:

— Лінн… донько світла і мороку… носійка двох начал, народжена між днем і ніччю… Ти суджена  — сину Темного Короля. Так веліло пророцтво. І доля твоя вплетена у криваву тканину часу.

У ту мить світ застиг.

Очі Лінн затуманились — наче сльози вже давно чекали свого виходу. Вона зробила крок назад, а її дихання перетворилося на лід.

— Ні… — прошепотіла вона, — цього не може бути. Я… Я не можу бути йому суджена! Він — породження пітьми…ВІн не знає мене. я не належу Темряві. Я не належу світлу.

Сльози тихо потекли її щоками, змішуючись з крижаним повітрям. Мері кинулась було вперед, та Еллі стримала її легким жестом.

— Це не кара, Лінн… — тихо мовила Віщунка. — Це вибір, який тобі  не належить. Пророцтво — лиш нота у твоїй симфонії. Але її звучання — в твоїх руках.

Лінн схилилася на коліна, згортаючи кулак у снігу, і прошепотіла:

— Я не хочу… Щоб хтось знав. Про це. Про мене і… і нього.і особливо Ейден.

Вона підняла голову до своїх супутниць, її очі вже не плакали — тепер вони палахкотіли рішучістю:

— Прошу вас… нікому. Нікому не говоріть про це.  . Присягніться на моєму мовчанні. Доки я не зрозумію, що робити.

Мовчання огорнуло простір. Навіть вітер перестав свистіти.

І тоді кожна з них — Мері, Еллі, Мія, і навіть Елен — схилили голови. Їхня мовчазна згода була священною. А Лінн — залишилася посеред цього крижаного пророцтва, одна, як ключ до світу, який був так давно, коли зще зорі не знали своїх орбіт....

Повітря стало важким. Лінн мовчала, мов усе навколо втратило звук. Тоді — тихо, розбиваючи тишу, її голос розлетівся, трепетний і живий:

— Я… не можу. — Її плечі здригнулись. — Я не можу бути судженою йому. Бо я люблю Ейдена.

Всі мовчали. Її очі горіли сльозами, але в них не було сумніву.

— Ейден — мій вогонь у холоді, мій захист і… — вона видихнула, — моя правда.

Вона підвела очі до Порталу і з гірким, але ніжним тоном додала:

— Енді… був лиш музикою, яку я слухала.Красивою, солодкою мелодією, що грала в моєму серці, коли я ще не знала, що таке справжнє кохання. Я любила його, але як люблять зорю, що світить здалеку. А Ейден — це моє небо.

Її голос тремтів. Вона обернулася до подруг і матері. але всі розусіли її без слів.

 

Коли Портал стих, так він і надалі був змороженим, але щось у нім пульсувало,що відчувала сама Лише Лінн. і від цього так боліла голова,що вона  не могла залишатися в іншому вимірі так довго.отже надвечір,коли  вітер вгамував свою пісню, всі  вирушили назад — крізь густі ліси й пагорби, туди, де між корінням дерев і гірськими скелями стояв Дім Стражів — давнє укриття, сховище для тих, хто захищає межі світів.

Двері Дому зітхнули при відкритті, і вже на порозі їх зустрів запах диму, спецій і… сміх.

— А я ж казав, що ти не зможеш проскочити повз них, не залишивши хоч слід блиску в в епіцентрі їх купола захисту! — пролунав голос, і Лінн побачила знайоме обличчя.

Ейден.

Він стояв біля великого каміну, його очі світилися, але в них було щось нове — Напруга? Але й посмішка.їй знову перехопило подих. так само як в той день, коли вона його вперше побачила.

Поруч з ним —  з розкуйовдженим волоссям і блискучими очимаТеррі, і— високий, худорлявий і саркастичний Коріан із мечем, заткнутим за спину навхрест.

— Принцеса повернулась, — театрально уклонився Террі. — І, здається, зібрала повний букет чарівниць.

— Ми тут якраз... — Коріан підморгнув, — …складали план пробратися в саме серце темряви.

— Лігво Темного Короля, — додав Ейден, і в його голосі з’явився стальний відтінок. — Його північний бастіон у музеї.

— Ми виявили, — Террі вийняв стару карту з латками, — що одна з його брам підгнила. Там є тріщина — в буквальному й магічному сенсі. Через неї ми можемо проникнути. Якщо все зробити швидко.

— І без дозволу. — Коріан хмикнув.

— Ви… — Лінн зупинилась, дивлячись на Ейдена. — Ви серйозно?

— Абсолютно. — Він підійшов ближче. — Якщо ми не вдаримо першими, то чекатимемо удару в спину. Ми не можемо дати йому час дізнатися про пророцтво. Час не на нашому боці, Лінн.

— А ще… — додав Террі. — Це весело.

— Це самогубство, — озвалася Мері ззаду, все ще зчарована картиною братів. — Але… ідея не безглузда.

Еллі перехрестила руки.

— Якщо йти, то я з вами. Хтось має тримати вас при тямі, діти ночі.