обіцянка із темряви

Замок Стражів, оповитий сутінками, розцвітав світлом кришталевих люстр, ароматами спецій і приглушеним гомоном. Вечеря обіцяла бути більш ніж просто вечерею — це була рідкісна мить спокою в нескінченній бурі магії.

У залі вже зібрались усі.

Мія, матір Ейдена, елегантна й стримана, як завжди — сиділа біля вікна, пестячи келих темно-червоного вина. Її очі — колись теплі — завжди приховували глибину тисячоліть.

Григорій Колд, батько Ейдена, суворий, але не без гумору, сидів на чолі столу, уважно спостерігаючи за всім, мов генерал, що вивчає поле бою.

Коріан і Теріан, молодші брати-бешкетники, вже встигли тричі змінити сервірування, два рази зачепити скатертину і влаштувати міні-вибух іскристого вина.

— Ми нещодавно дали тіням прикурити! — гордо виголосив Коріан, кидаючи погляд на Еллі. — Один із них розчинився так швидко, що, напевно, ще й досі десь бігає без тіні!

— А другий — сам на себе наклав закляття плутанини. Почав розповідати про любов до кактусів! — додав Тері.

— Молодці, — сухо відповіла Еллі, — захистили всесвіт від колючих рослин.

— Діти, — спокійно сказала Мія, — тихіше. У замку ще хтось хоче зберегти слух.

— Ми не діти! Нам уже по сто з хвостиком! — хором відповіли брати.

Мері сиділа поруч із Діном — спокійним, стриманим, із холодною аурою нового стража рівноваги. Він тримав її за руку. Вони виглядали по-людськи щасливо.

— О, погляньте хто йде! — з посмішкою вигукнув Тері.

У дверях з’явився Ейден. Темний, загадковий, але в цю мить його очі світилися — не магією, а ніжністю. Він підійшов до Лінн, не звертаючи уваги на десятки поглядів, і тихо поцілував її в губи.

— Легендарна парочка, — усміхнулась Мері.

— Так і є, — погодився Дін.

Стіл знову зашумів — виноград, гриби з м’яким сиром, м’ясо на травах, гарбузове пюре з корицею, келихи з напоями, що змінювали смак під настрій. Все це — ніби родинна казка, де навіть темні вампіри дозволяли собі бути просто родиною.

Ейден нахилився до Лінн і прошепотів:

— Дарма ти пішла в те кафе. Тіні досі полюють. І Король... він став неспокійнішим. Поки ми не знайдемо, як його зупинити, ти не повинна бути сама. Ми придумаємо план. Разом.

Лінн стисло кивнула.ще потрібно було розповісти про Орену
У тронному залі, оповитому тінями, Темний Король сидів у мовчанні. В його очах — вічна ніч.

До залу увійшла Орена. Її кроки віддавались луною.

— Ти повернулась, — промовив Король. — І, сподіваюся, не з пустими руками.

— Я допоможу тобі знайти сина. — Її голос був твердим. — Якщо ти дозволиш нам бути разом.

Король підняв погляд. Його тінь здійнялася до стелі.

— Любов — це слабкість.

— Це сила, якої тобі бракує. Інакше він ніколи б не втік.

Пауза.

— Гаразд. — Холодна згода. — Приведи мені Ключ. Тільки тоді — отримаєш свого принца.

Орена опустила голову. У її душі стискалося щось, що колись звалось совістю.

— Добре.
                                                        **********************
 

Замок затих. Кам’яні стіни вкрились мовчанням, у вікнах горіли лише поодинокі вогники. Усі, хто зібрався за вечерею, залишилися на ніч — хтось у гостьових покоях, хтось у бібліотеці, де старі книги навіювали глибокий сон.

У кімнаті з гобеленами з арканської вовни та свічками, що не гасли від протягів, Лінн лежала поруч із Ейденом. Його шкіра була прохолодна, як завжди, але після ночі, повної ніжності й довіри, вона здавалася ближчою, теплішою за сонце.

Ейден мовчав, водячи пальцями по лінії її плеча. В його очах блукала тривога.

— Ти відчуваєш, що вони наближаються? — прошепотіла Лінн.

— Завжди. Їхні тіні — довші за ніч. Але цього разу все інакше. Вони не просто шукають… Вони відчувають тебе. Вони кличуть тебе.

— Я не піду до них.

— Я знаю, — він усміхнувся слабко. — Але не кожен вибір залишається нашим. Темний Король знову став неспокійним. І щось говорить мені, що він готує більше, ніж просто погоню.

— У нього є син… — прошепотіла вона.

— І я не знаю, що гірше: що він відмовився від тьми — чи те, що тепер повертається.

Вони мовчали. Серце Лінн билося ритмом, що збігався з теплом кулона на її шиї.

Потім Ейден заснув — на мить, не більше, його дихання стало глибшим, рівним.

Лінн обережно зсунулася з ліжка, сіла біля вікна, взяла свою сумку — й витягла лист.

Срібна печатка легко зламалась, ніби сама впустила її до того, що було всередині.

Розгорнувши пергамент, вона побачила слова. Вони не були звичайними. Це був текст пісні. Її улюбленої. З альбому Seven Seis, що завжди супроводжував її у складні моменти. Але тепер — вона читала його інакше:

**"Під снігом зірок
Я шукав її голос,
Мов крик тиші крізь час.

Між світлом і тінню
Моє ім’я забули,
Але її — я пам’ятав.

Вона — ключ до дихання,
До пробудження,
До війни без меча…"**
 Лін увімкнула цю пісню в навушниках плеєра. питання в тому,що ця пісня означає.

Світ за вікном ще дрімав, огортаючись ранковим серпанком. У замку було тихо, навіть Коріан і Тері притихли в снах, мабуть, плануючи нові бешкети на день прийдешній.

Лінн сиділа на краю ліжка, загорнувшись у тонке покривало, і тримала в руках аркуш — той самий, зі срібною печаткою, залишений Ореною. Ейден потягнувся і сів поруч, торкнувся її плеча.

— Ти не спиш?

— Є дещо, що я хочу тобі показати.

Вона простягнула йому текст пісні. Той самий, із символами, що пульсували, коли читала їх подумки.

Ейден прочитав кілька рядків — і застиг.

Його очі потемніли, погляд став глибоким, наче провалився в минуле.

— Це його слова, — сказав він повільно. — Його стиль. Його ритм. Seven says,...

хто тобі дав цей аркуш? це дуже схоже на почерк....

— Той самий…?

— Соліст Seven Says/ Енді. а нашому вимірі Ендмунд, син Еріка -  син Темного Короля. Але він давно відмовився від цього титулу. Він не хотів бути темрявою.