Фіалки на світанку

Лінн прокинулася, ніби з глибини забуття. Світ повертався до неї повільно: спершу відчуття прохолоди шовкових простирадл, далі — м’який шепіт вітру за вікном, а потім — аромат. Тонкий, ніжний, тремкий. Запах фіалок.

На підвіконні — букет. Пелюстки, схожі на мініатюрні серця, пили світанкове світло, немов жили ним. Біля них — згорток старого пергаменту, обпалений по краях і перев’язаний чорною стрічкою.

«Я скоро буду. — Е.»

Її серце обізвалося — легким болем, майже як від голоду. Ейден. Вампір, тінь ночі, і водночас її опора. Її пристрасть. Її межа.

Пальці несвідомо ковзнули до кулона- Його сяйво ніколи не холодніло. Бо воно жило. Бо це була вона — Ключ. Не просто жінка, а той, хто може відмикати реальність.

Але раптом — сон. Уривки. Як проблиски блискавки. Голос батька — Александра. Очі, наповнені світлом. Він щось казав, щось тримав — амулет? Меч? Вона не могла згадати. Лишилося лише одне слово:

Темна Вишня.

Телефон задзвонив різко.

— Лінн! — голос був нервовим, ледь не зривався. — Це Мері. Послухай, я… я знайшла щось. Про Вишню. Темного Короля. І Ключа. — Її голос тремтів. — Мені треба тебе бачити. Це важливо.

— Я збираюсь до тебе. Зустрінемось у готелі в кафе твоєї мами, чи в нашій кав’ярні?

— В книжковій кав’ярні. Як завжди.

До кав"ярні було пішки хвилин тридцять. Але небо знову зібралося в сиву масу, а вітер нагадував подих далекої бурі. Лінн вирішила взяти таксі.

Машина під’їхала з шелестом шин. Лінн сіла на заднє сидіння, і тільки тоді зрозуміла — водій знайомий. Високий, трохи сутулий, із глибоким шрамом над лівою бровою. Очі — блякло-сині, ніби вицвілі небеса.

— Лінн? Це ти? — голос упізнала одразу. Ден Лоукредж. Їхній колишній учитель фізкультури.

— Пане Лоукредж? Ви... тепер таксуєте?

— Іноді. Це цікавіше, ніж бігати за учнями з м’ячем. — Його усмішка була нерівна, трохи втомлена. Але в очах… щось змінилося.

Коли вона сіла, її погляд мимоволі ковзнув по ньому — аура. Темна, мов бурштин, що довго лежав у землі. Слабке світіння підказувало: він не просто чоловік. Він — темний маг.

— Темна Вишня, га? — раптом сказав він, ніби читаючи її думки. — Місто, де дощ ніколи не закінчується.

— Ви знаєте про неї?

— Я бачив, як вона знищує. І бачив, як рятує. Все залежить від того, хто тримає Ключ. — Він зиркнув на неї через дзеркало заднього виду. — А в тебе, бачу, особливий кулон.

— Це... пам’ять. — Лінн відвела погляд.

— Знаєш, цікавого ти собі хлопця вибрала, — пробурмотів він після паузи.
 а потім проговорив якимось дивним трохи голосом— Упирі завжди мали успіх у дівчат. Навіть у тих, хто не просто дівчата. І Ти.

Погляд його не був ворожим. Швидше — розуміючим. Але водночас — ніби він сумнівався. Чи дійсно вона — Ключ? Чи вона — просто Лінн?Лінн промовчала.

Він зупинився біля знайомої двері кав’ярні. Вітер здіймав листя і слова.

— Обережно, дитино. Все тільки починається.

Вона вийшла, не відповівши. Але його слова залишились із нею.

Зовні вітер гойдав дерева. А в повітрі зависла передчуття: щось  прокидається.
 

Книжкова кав’ярня пахла кавою з кардамоном і старим папером. Тут кожна книга шепотіла — не словами, а сенсом, що проникав у підсвідомість.

Мері сиділа за столиком біля вікна. Очі — розширені, злегка блискучі, обличчя — тривожне. Перед нею — стара друїдична карта, пожовкла, з символами, яких не бачила людська рука сотні років.

Лінн підійшла мовчки. Сіла поруч. За хвилину — двері прочинились, і ввійшла Еллі. Як завжди — вільна, граційна, мов буря у сукні. Відьма, зведена сестра Ейдена, і його найкращий вічний дратівник.

— Ну що, земляна відьмо, — почала Еллі, скидаючи плащ і кидаючи його на спинку стільця. — Сподіваюся, це не ще одна ваша "друїдська легенда про квітучу сосну"?

— Це серйозно, Еллі! — Мері стиснула кулаки. — Темний Король не залишив ідеї. Він все ще хоче забрати Ключ. Лінн.

— О, звісно, хто ж не хоче? — Еллі закотила очі.

— Друїди кажуть, Темна Вишня — не просто місто. Це місце, де переплелися Добро і Зло. Тут — портал між двома світами, який Лінн заморозила. Але... якщо його знову активувати, він відчинить всі дванадцять світів.

Лінн мовчала. Лише її пальці ковзали по кулону.

— Інші ключі вже знищено, — продовжила Мері. — Темний Король має доступ до одинадцяти світів. Лишився тільки твій. Якщо він отримає силу дванадцятого... рівновагу буде зламано. І світ поглине темрява.

Еллі пирхнула.

— Драматично. Але зручно. Темрява пасує до всього. Особливо до мого нового плаща.

— Еллі! — роздратовано глянула Мері.

— Що? Я просто кажу, що ти занадто драматизуєш. А ще, — вона повернулась до Лінн, — Ейден буде не в захваті, коли дізнається, що ти приїхала... на таксі.

— А що такого?

— Тим більше з Деном Лоукреджем, — вона хмикнула. — Ти що, хочеш, щоб у нього з’явився привід знищити третину міста?

— Він не такий, — тихо сказала Лінн. — Він... Ейден не вбиває. Він ...Він інший.

— Так, він не з поганих хлопців. Але ти ж знаєш — він може змінюватись. Чотири трансформації, магія, кров предків, трішки емоцій... — Еллі злегка вклонилась. — Бум, романтична катастрофа.

— Він просто хоче захистити мене, — прошепотіла Лінн.

— Він зараз на полюванні, — сказала Еллі між іншим. — І краще, щоб не дізнався, де ти була.

— Полює? — Мері стишила голос. — На кого?

Їхня розмова перервалася, коли двері кав’ярні ледь чутно прочинились. Вітер приніс аромат вогкості та нічного мороку.

До приміщення ввійшла постать, закутана у сірий плащ. Її очі блиснули, мов срібло. Вона не підійшла до них. Лише прошепотіла:

— Тсс... — і швидко зникла серед книжкових стелажів.

Еллі підвелась, напружена, але з вогником у погляді.

— Ну-ну... Ще одна тінь? Цікаво.

Лінн відчула, як кулон-потеплішав. Магія... в ній жила своїм життям.

Тиша в кав’ярні раптом стала майже фізичною. Кожен звук — краплі кави, що падали з фільтру, шелест сторінки, зітхання старого стільця — лунав занадто гучно.