бал монстрів

Попереду темною громадою височів музей.
 

У мікроавтобусі було тихо, поки Ейден, дивлячись на дорогу, не заговорив:

— Темний Король бачив твою трансляцію, Лінн. Всі вони бачили. І я теж. Але не як твої підписники… Це було інакше. Вони відчули твою силу. Вони знають, що ти її прийняла. І тепер вони прийдуть за тобою. Темний Король — теж.

— Гей! — Мері різко повернулася до нього. — Ану не лякай мою подругу, вампіре!

Ейден лише зітхнув.

— І ще одне, — додала вона, нахиляючись ближче. — Розіб’єш їй серце — наб’ю тобі пику.

Лінн розсміялась тихо, уявляючи, як Мері намагається бити древнього вампіра в обличчя. Дін глянув на неї спантеличено.

— Забий, друже, — сказала Лінн, усміхаючись.
— Вона так завжди? — прошепотів Дін.
— Це ще лагідна версія, — відповіла Лінн.
Їй нелегко визнати що Ейден...

Мері глянула на них і з підозрою нахилилась до Лінн:

— Ти жартуєш?

— Ти, випадково, не читав «Сутінки»? — прошепотіла Лінн до Діна з лукавою усмішкою.

— Що?! — обернулась Мері, вирячивши очі. — Дін, сонечко, вона щойно пожартувала! Ти розумієш? Лінн пожартувала! Це — історичний момент!

— Я не читаю ваші вампірські мелодрами, — буркнув Дін, глянув у вікно і скривився. — Краще вже манґу про зомбі.

— Ну-ну, — фиркнула Мері. — Якби читав, то вже б давно втік з криком «Я — команда Джейкоб!».

— Я — команда «залиште мене в спокої», — відрізав Дін і хмикнув.

Він повернувся до Ейдена, щоб спитати, чого всі так завелися, але той його випередив, не відводячи очей від дороги:

—Твоя подружка, здається, боїться, що «злий вампір» занапастить Лінн.

— Ваша подружка зараз пересадить тобі кулаком в задній бампер, — буркнула Мері.

— Ви такі милі, коли хвилюєтесь, — посміхнувся Ейден.

— Мері, Діне. Ви навіть не уявляєте, у що я вас вплутала. Ви ще можете просто… піти. Я не хочу, щоб ви постраждали.

— Вона права, — сказав Ейден, кидаючи ключі від мінівена. — Можете взяти машину й повернутися додому. Там безпечніше.

— Ні за що, — відрізала Мері, навіть не дивлячись на ключі. Дін мовчки кивнув.

— Серйозно, Діне. Почитай уже ті "Сутінки", — пробурмотіла Мері, намагаючись говорити серйозно, але сміх проривався крізь кожне слово.

— АГа,  "Гаррі Поттера", — буркнув він і закотив очі.

Коли вони вже підходили до музею, Ейден нахилився до Діна:

— А що таке ці… Сутінки?

Мері зупинилась як укопана, витріщилась на нього — і тільки тепер помітила, як місячне світло відблискує на його іклах. Її вираз обличчя був безцінним.

— Тобі не вистачає іронії, кровопивцю, — пробурмотіла вона. — І ґуґлу.

Двері музею відчинилися самі.
Дін подав руку Мері, а Ейден — Лінн. Вони увійшли.

Всередині минуле та сучасність сплелися в химерному танці — склепіння, старовинні люстри, мозаїки, гобелени, які розповідали історії, стерті з людської пам’яті, але ще живі в пам’яті тих, хто зібрався цієї ночі.

І музика. Вона звучала не по-земному: щось між класикою і закляттям.

— Це точно не з  YouTube плейлиста, — прошепотіла Мері.

Дін кивнув. Його рука вже ковзнула до пояса — до ножа. Мері помітила й стисло його пальці.

— Ну що, казочка починається, — прошепотіла вона, а її усмішка стала ледь-ледь нервовою.
 

Я йшла поруч із Ейденом, і з кожним кроком повітря ставало важчим — ніби ввібрало в себе тіні спогадів, запах старого пилу й магії, що осіла в камінні. Стіни шепотіли, підлога зітхала — це місце мало пам’ять. І ця пам’ять жила своїм окремим, древнім життям.

— Це місце пам’ятає кров, — прошепотів Ейден, і його голос прозвучав так, ніби сам камінь навколо нього насторожився.

— Ти говориш так, ніби сам її проливав, — кинув Дін, стискаючи пальці Мері.

— Може й так. А може — лише дивився, як це роблять інші, — відповів Ейден з тією спокійною темрявою в очах, що викликає більше питань, ніж дає відповідей. — Але одне знаю точно: тут досі пульсує магія тієї ночі. Магія, що вирвалася з порталу.

— Ох, тільки не починайте знову свої вампірсько-магічні загадки, — зітхнула Мері, розвертаючись до нас. — Скажіть просто: ми сюди для чого прийшли? По селфі з мумією чи рятувати світ?

У глибині зали важко зашурхотіли штори, немов хтось пробудив саме повітря. І з тіні вийшов він — господар вечора, мер Вінтерт Фаренсону. Його чорний фрак із срібним гербом виглядав, як щось поза часом. Погляд його, холодний і пронизливий, зупинився на мені — довгий, мов ритуал, без посмішки, без емоцій. Але в ньому було розпізнавання.

Довкола вже зібралися інші — темні та світлі маги, відьми в глибоких шатах, ельфи зі світлими очима, дріади з рослинами у волоссі.

— Дивись, — прошепотіла Мері, хилячись до Лінн. — Це, часом, не лепрекон?

Лінн подивилася туди, куди показувала Мері, і вчасно побачила, як невеличкий чоловічок показує їм кулак.

— Ой… — зніяковіла Мері.

— Лісовик, — прошепотів Ейден. — Вони дуже не люблять, коли їх плутають із лепреконами.

Дін тим часом оглядав залу, тримаючи Мері за руку. Його голос прорізав тишу:

— А примари тут бувають?

— Примари? Ні. Тут — ті, хто залишилися, бо хочуть бути. — Ейден говорив так, ніби відповідав і не відповідав водночас.

Музика змінилася — перетекла в дивну, урочисту мелодію, що нагадувала хоровий спів під водою. Присутні розступились, утворивши коло. Відчуття, ніби саме простір згущується.

— Ключ прибув, — промовив один із темних магів. Тінь без лиця.

— Не з Тріади, — пояснив пошепки Ейден.

Його слова, немов прокляття, змусили музикантів збитися з ритму. Мить зависла.

— Починається, — сказав Ейден.

Я стояла в блискучій сукні, з діадемою, що пульсувала магією. Принцеса з казки — тільки казка могла легко перетворитись на попіл. Я відчувала, як усе навколо змінюється. Як ніч стає диханням світу.