А що у скрині сховано?

— Всім хелоу, народ! В ефірі Лінн Лозовська. Я — фотограф-початківець і велика фанатка Seven Say.
Як щодо того, щоб трохи послухати їх під дощем? Я щойно увімкнула свою улюблену пісню.
Так, народ… я сьогодні не потрапила на концерт. Невдача — квитків не вистачило. Бо одна, ммм... мила дамочка, вигребла останні прямо переді мною.

А ще одна невдача — мені сподобався хлопець. Але він не лише уникав прямих відповідей, а й приховав правду про себе з самого початку.

— Еееей, фанати страшних казочок ану всі дружно підписалися на мене! І фанати байок про надприроднє теж! — Лінн засміялася. Якось трохи зловісно.

Вона продовжила вести трансляцію.
Посипалися лайки й коментарі — їй радили дати хлопцеві ще один шанс.

— А ще, — додала Лінн, — щойно дощ скінчиться, я переодягнуся й піду на одну дуже цікаву подію. Але за однієї умови — якщо цей довбаний дощ нарешті закінчиться! — гаркнула вона.

І в ту ж мить — загримів грім.

Саме в той момент, коли Лінн вигукнула, ніби кидаючи виклик самому небу, над парком блиснула сліпуча блискавка. Усе навколо завмерло в яскравому, майже неприродному світлі.
Коментарі посипалися з подвоєною швидкістю:

"ОГО!"
"Та це сцена з хоррора!"
"Боже, яка смілива 😱"
"Ти ж не одна там???"
"Дівчинко, тікай з того лісу!"

Але Лінн… сміялася. Її вологе волосся прилипло до обличчя, очі блищали — і від сліз, і від тієї шаленої свободи, яка проривалась крізь паніку.

— Ви питаєте, чи я не одна? — тихо мовила вона, дивлячись у камеру з тінню виклику в голосі. — А як вам сказати… Може, й ні. Може, я з усіма вами, а може, хтось і справді поруч. Невидимий.

Вона взяла невелику скриньку, притягнула до себе й подивилась у камеру:

— Це мені передала та, що вважає: все можна вирішити за спиною. Але знаєте що? Не все вирішується магією. Іноді — характером.

Вона різко відкрила скриньку просто в ефірі.

Всередині — чорний, матовий амулет у формі півмісяця, з вирізьбленими древніми символами. І ще дещо — маленька записка, складена вдвоє. Лінн розгорнула її:

"Прийми, або загинуть ті, кого любиш.
10 вечора. Бал.
Обирай."

У ту ж мить у телефоні щось клацнуло. Екран мигнув. І в трансляції на мить з’явилося обличчя — незнайоме, сіре, витягнуте. Порожні очі, як провалля. І одразу зникло.

Коментарі завмерли.

І знову — тріск блискавки.

Лінн повільно вимкнула трансляцію. Дивно... Тепер вона знала, що робити. І ким уже більше не була — дитиною.

Вона підвелася з лавки, стиснула амулет і пішла в бік старого музею.

Попереду була ще година. І час — зробити вибір.

Дощ, ніби почув її крик, справді вщух. Останні краплі розбилися об листя дерев і землю, залишаючи по собі лише вологу прохолоду й дивну тишу.
Повітря пахло озоном, землею й чимось невловимо тривожним — наче світ затамував подих.

Лінн зупинилася посеред алеї, підняла голову до неба. Хмари повільно розходилися, відкриваючи розсип зірок. Ніч здавалася новонародженою.

Вона глянула на годинник: 21:07.

У кишені тихо вібрував телефон — повідомлення від Ейдена:

"Не йди одна. Я все поясню. Але, будь ласка, зачекай мене."

Лінн не відповіла.

Амулет, що висів у неї на шиї, пульсував легким теплом — мов серце, що вже не лише її. Скриньку вона залишила на лавці.
Вперше за останні дні в її кроках була рішучість. Не страх, не сумніви — а ясне, мов повітря після дощу, розуміння: вона обирає.

Парк залишився позаду, з його мокрим асфальтом і запахом сосен. Попереду — стара частина міста. А в ній — музей, обвитий легендами, страхами й нерозказаними історіями.

І Лінн ішла.

Ніч мовчала. Але вже готувала їй зустріч.

З-за рогу виїхав великий чорний мотоцикл. Дін і Мері загальмували просто перед Лінн.

— Ох, Лінн… — Мері зняла шолом. — Які в тебе дивні очі. Вони стали яскраво-синього кольору, ніби в них запалало щось нереальне.

Втім, це було останнє, що хвилювало Лінн. Мері обійняла її.

— Ходімо. Якщо ти вирішила туди йти — я з тобою. Але спершу треба підготуватись.

— Можливо, не варто? — озвався Дін, але, зрозумівши, що переконувати марно, додав: — Тоді я теж іду з вами.

...

Мері й Лінн стояли перед дзеркалом у кімнаті.

Лінн усміхнулась — трохи здивовано. Її очі справді світилися неземним синім, ніби через них проривалась глибока, давня сила. Але вона не мала часу на страх чи здивування. Раптом вона вперше за довгий час відчула спокій.

— Дякую, Мері, — мовила тихо. — І тобі, Діне. Але я мушу туди йти. І зробити це не як жертва. А як… ключ.

Дін хмикнув, зняв шолом і глянув на Лінн серйозно:

— Якщо ти ключ, то ми хоча б твій замок безпеки. Хочеш ти того чи ні — ми з тобою.

Мері усміхнулась:

— Чорт, я завжди знала, що наші ночі будуть божевільні… але настільки?

На ліжку вже лежали дві сукні: чорна оксамитова з довгими рукавами, готична, ніби з іншого століття — і темно-синя, з вишитими срібними нитками, що нагадували зорі на нічному небі. Лінн обрала синю. Мері — чорну.

Лінн знову глянула в дзеркало. Очі світилися — тепер не як попередження, а як маяк. Вона завмерла на мить. Усе в ній палало — злість, сум, підозра… і щось інше, глибоке, невловиме, що тягнуло її вперед. Вона мимоволі торкнулась амулета на шиї, ніби шукала в ньому відповідь.

І тут перед будинком з ревом загальмував знайомий мікроавтобус.

Ейден.

Він вискочив із машини — схвильований, трохи розлючений. Вампір. Як не зітхай. Чорна сорочка, джинси, очі світилися сріблом, ікла більше не ховав — емоції брали гору.

Він постукав у двері. Дін відчинив.

— А ти що тут робиш? — здивувався.

— Це до Лінн, — сказала Мері, озираючись на дівчину. — Заходь, Ейдене.

Вона глянула на нього і вперше побачила — в ньому щось змінилося.