Пробудження

Ранкове світло, ніжне, мов поцілунок весняного вітру, повільно просочувалося крізь щілини у фіранках. Воно пестило простори кімнати, лягало на підлогу м’якими смужками світла, ніби малювало власну історію нового дня.

Лінн прокинулася не одразу. Її тіло ще зберігало приємну млявість, спогад про ніч, наповнену тишею, шепотами й теплом. Кожна клітина її шкіри ніби тримала слід від чийогось дотику, мов згадку, якої не хотілося відпускати.

Пальці ковзнули по м’якій тканині простирадла — трохи охололому, але все ще затишному. Поруч — теплий подих. Відчуття чийогось тіла, ритмічного, рідного. Вона не відкривала очей одразу, смакуючи цю тишу між сном і реальністю.

Його рука торкалася її зап’ястя — легко, недбало, але щиро. Ніби навіть у сні він відчував її поруч і тримав, не дозволяючи світу відібрати цю мить.

Сріблясті очі Ейдена повільно відкрилися. Він подивився на неї — з тією самою усмішкою, яку бачать лише у виняткових моментах: спокійною, розслабленою, щирою до останнього подиху.

— Добрий ранок, — його голос був низький, трохи хрипкий, як у пісні, що досі бринить у тиші.

Лінн відкрила очі. Її усмішка народжувалась не на губах, а десь глибше — у серці.

— Добрий… — відповіла вона майже пошепки.

Серце стукало частіше, але не з тривоги — з тепла. З чогось простого й невимовно справжнього. Їх не розділяло нічого — ні простір, ні час, ні страх.

Ейден доторкнувся до її щоки — обережно, ніби боявся розвіяти сон. Його пальці були теплими, лагідними, і здавалося, що в цьому дотику було все: мовчазне визнання, вдячність, обіцянка.

— Спала добре? — у його голосі з’явилась легка грайливість, від якої в Лінн затремтіла усмішка.

— Не зовсім… — прошепотіла вона, ковзаючи пальцями по його грудях. — Занадто багато... прекрасних снів. І один із них — все ще тут.

Ейден засміявся — тихо, майже беззвучно, як сміх, народжений з кохання. Потім нахилився ближче, його губи майже торкалися її скроні.

— Тоді, може… ми залишимося тут ще трохи?

І вона вже знала: цей ранок — не про час. Він про них. Про тишу, що обіймає. Про тепло, яке не потребує слів. Про мить, яку хочеться прожити повільно, не поспішаючи… до останнього променя світла.
 

Опівдні вони вийшли в сад. Світло було м’яким, розлите крізь зелене мереживо гілок, і все довкола здавалося нерухомим — ніби сам час вирішив зробити паузу.

Ейден стояв поруч. Його погляд був глибоким і проникливим, мовби бачив не лише зовнішнє, а торкався самої суті її душі.

— Ти відчуваєш це… правда? — його голос був тихий, низький, і звучав так, ніби звертався не лише до Лінн, а до чогось невидимого, що дрімало всередині неї.

Лінн зітхнула, її груди піднялися з легким напруженням.

— Що саме я повинна відчувати?

Ейден ступив ближче. Тепер між ними залишалось лише кілька сантиметрів. І саме повітря між ними стало густішим, напруженим.

— Силу, Лінн, — прошепотів він. — Вона прокидається.

Її пальці машинально стиснули край рукава, ніби шукали щось, за що можна було вхопитися. Очі її затуманилися від хвилювання.

— Це… через ніч? — запитала вона, голос тремтів.

Ейден кивнув повільно.

— Ти змінилася. Те, що сталося — це лише початок.

Він нахилився і ніжно поцілував її у скроню — не як жест втіхи, а як посвята. Торкання, що відкривало двері.

Лінн заплющила очі. Усередині не було страху. Було щось інше — тихе, невловиме, як пісня, що лунає у серці ще до першого звуку.

— Я не знаю, як із цим бути, — зізналася вона майже невиразно.

Ейден підняв руку, й його пальці зупинилися за кілька міліметрів від її щоки. Він не торкнувся, лише дозволив їй відчути тепло — і свободу вибору.

— Ти вже знаєш, — сказав він м’яко. — Просто дозволь цьому бути.

І в ту мить Лінн відчула, як щось у ній... відкрилось. Серце забилося гучніше, але не від тривоги, а від радості, сили, правди. Від її власної сутності, яка нарешті прокинулася.

Вітер, що досі ніжно шелестів листям, раптом змінився. Закрутився спіраллю навколо них, піднімаючи в повітря легкий дощ золотавих пелюсток, ніби саме небо відгукувалося на її пробудження.

Між ними спалахнули тонкі іскри, схожі на зорі, що ледь торкаються землі. Але це вже не магія Ейдена.

Це була її магія.

І Лінн не злякалася.

Вона прийняла. Вона впізнала це.

Вона — прокинулася.



                                                ************************
 

Телефон задзвонив рівно о пів на четверту. Екран світився ім’ям Мері — її найкращої подруги, яка, без сумніву, вже встигла з’їсти себе від хвилювання.

— Я в безпеці, — мовила Лінн одразу після того, як зняла слухавку. Її голос був спокійним, з посмішкою, яка не ховалася навіть у словах.

— Ти з ним?! — у голосі Мері бриніло збудження. — О, Боже, я хочу знати все! Терміново!

Лінн не втрималась і засміялась, прикриваючи рот долонею.

— Не зараз… Я не можу говорити. Я наберу тебе пізніше, обіцяю.

Одразу після дзвінка з’явилися три повідомлення від мами — всі з однаковим проханням: "Зателефонуй негайно."

— Все добре, — заспокійливо пробурмотіла вона сама собі, відкриваючи додаток. Ейден, як завжди, передбачив усе: він заздалегідь написав її мамі, що його родина бере Лінн із собою в коротку поїздку. Усе виглядало переконливо.

Та коли Лінн спробувала передзвонити, Елен не відповіла. Жодного гудка. Жодної реакції. Ніби зв’язок обірвався.

Серце Лінн стиснулося тривожним передчуттям.

Наступного ранку Ейден відвіз її до школи. Але Лінн пробула там лише кілька хвилин.

Як тільки вони під’їхали до будівлі,  Лінн зірвалася з місця й побігла — через парк, повз ще сонні вулички, з відчуттям, що десь там, удома, її вже чекає щось важливе. І, можливо, страшне.

Мама мала рацію. Потрібно було спочатку поговорити з нею… тривога не полишала.