Одвічні суперечки

Елі завмерла, мов зачарована.

Чоловік у темному плащі стояв у тіні, його очі світилися незбагненною глибиною. Він вдивлявся в Лінн так, ніби читав її душіу Наче важив: чи можна довірити їй щось більше, ніж просто таємницю?

— Це вона? — запитав він, не відводячи погляду.

— Це Лінн. Моя дівчина, — раптом озвався Ейден.

Обидві — і Лінн, і Елі — синхронно обернулися до нього, очі розширені від подиву.

— Що?! — вигукнула Лінн, а Елі, ховаючись за спиною чоловіка, одними губами прошепотіла: «Якого біса?»

Чоловік — високий, сивочолий, з тінню усмішки на вустах — лише злегка кивнув, ніби йому все це було знайоме й навіть трохи кумедне.

— Міг би й не ховати її від родини, Ейдене. Я  твій батько. Юна леді, ми завжди раді гостям… особливо таким незвичайним. ВІн простягнув їй руку : Грегорій Колд - він представився і потиснув її тендітну руку.
Елі, мила,радий бачити - він поплескав її по плечу. Елі скромно потупила очі.

Лінн ледве вірила в те, що чула. Її голос звучав дивно спокійно — майже чарівно:

— Дуже приємно познайомитися. Ліана Лозовська…

Елі перевела погляд на брата й прошипіла крізь зуби:

— Ти серйозно?..

Ейден лише лукаво всміхнувся. І від тієї посмішки в Лінн пришвидшився пульс.

З глибини будинку почувся ще один голос — жіночий, м’який, але сповнений сили:

— Мама також хоче познайомитися з… обраницею.

У грудях Лінн все перевернулося.

Це був не просто дім стражів. Це був його дім.

Його родина.

А, можливо… і її нова реальність.

Лінн сиділа за довжелезним дерев’яним столом, вкритим вишуканою тканиною. Срібні тарілки парували м’ясом, запеченими овочами та ароматом пряних трав. Все довкола здавалося трохи нереальним — або ж надто справжнім.

Родина зібралася в повному складі.

На чолі столу — Грегорій Колд. Його суворі риси трохи пом’якшувала теплота в очах. Поруч — мати, Мія: граційна й мовчазна, з поглядом, який видавав силу, що могла розгорнути бурю.

Елі сиділа мовчки, зосереджено спостерігаючи. А Ейден — якось надто невимушено — поглядав на Лінн, ніби намагався вгадати її думки.

Коріан і Террі, близнюки, вже встигли влаштуватися поруч із нею, явно ігноруючи погляди старшого брата. Їхні усмішки — дзеркальні, як і рухи.

— Ось і дізналися твою велику таємницю, Ейден, — промовив Коріан, спираючись підборіддям на долоню. — Ми думали, ти просто захопився смертною, а ти виявив Ключ!

— Вражаючий сюжетний твіст! — підхопив Террі. — Лінн, крихітко, візьмеш нас у свою команду? Ми з дитинства мріємо влаштувати Тріаді гарячий прийом.

Лінн ледь стримала сміх, коли у справу втрутилася Елі — єдина, хто ще зберігав здоровий глузд:

— Можливо, спочатку вона поїсть. А потім уже рятуватиме світ.

 

— Ви більше пустуєте, ніж вчитеся чарів,  — вимовила вона, ледь піднявши брову.

Вона підняла руку, і між її пальцями загорілася сфера блискавки — ідеально гладка, пульсуюча енергією. Срібні розряди пробігали по її поверхні, освітлюючи приміщення примарним сяйвом.

Здивуванню Лінн не було меж.

— Чари... — пробурмотіла вона вражено.  - ТАК, мила, вибач за щоденними нашими суперечками, я не моглатобі розповісти. - Елі розсміялась. Треба було тримати свою вісь вигаданої історії.  Гавіть коли пам"ять була розблокованою.Та і я не знала що ти ключ. Я лише нещодавно випадково дізналась. - Елі знизала плечима.

— Досить балагану, — урізав розмову Ейден, голосом, що не терпів заперечень, коли двійнята почали скакати зобраєжаючи битву з темними еьфами біля каміну.

Батько лише усміхнувся, погладжуючи край келиха.

— Одвічні суперечки... Жага пригод юності.

Мати,  кивнула.

— Не зважай, Лінн, все добре, — мовила вона спокійно.

Але Лінн вже знала — нічого не буде добре.це не те словао чкий можливо було описати все.

— Ти, мабуть, вже здогадуєшся, що наша родина не зовсім… звичайна, — заговорив батько, поклавши ніж і виделку.

Лінн, яка старанно розрізала шматок м’яса, завмерла.

— Ви… ви вампіри? — Лінн ковтнула повітря, голос її тремтів.

Елі розсміялася — м’яко, але з ноткою переможного задоволення:

— Я ж казала, що вона рано чи пізно здогадається.

— Я не вампір, Лінн, — додала вона вже серйозніше, — я відьма. Темна, як… твоя мати.

— Еленн?.. — Лінн ледь встигла вимовити, як мати Ейдена, Мія, злегка усміхнулася й кивнула.

— Ми знайомі. Ваша мати — прекрасна провидиця. Дивно, що ти досі не відчула в собі її силу. Мабуть, просто… час ще не настав.

— Якби не Елі, я б і не здогадалась, — зізналася Лінн, а потім кинула погляд на Ейдена. — Вона наспівувала ту пісню, пам’ятаєш? "Seven Say – Вампіри"... в той день, коли ми вперше зустрілися.

Ейден усміхнувся поглядом — теплим, мрійливим:

— А я тоді дивився на тебе й думав, що ця пісня — ніби написана про нас.

— Тільки я не наспівувала її вголос, — вигукнула Елі, — я просто думала про неї! Це було лише в моїй голові!

— Іноді думки бувають такі… голосні, — прошепотіла вона жартома, й знову розсміялася.

Ейден нахилився до Лінн, його голос став шовковистим шепотом:

— Ця пісня грала в тебе в навушниках. У лікарні. Того самого дня, коли я тебе вперше побачив.

У Лінн обпалили щоки, серце застрибало, як втікач у тумані.

— Так, ми вампіри, — нарешті сказав він, дивлячись їй просто в очі. — Безсмертні. Але не ті, яких описують у людських книгах і фільмах. Ми не кровожерні чудовиська.

Його голос став глибшим, майже заклинальним.

— Ми — стражі темного світу, Лінн. Охоронці балансу між світлом і тінню.

Вона слухала, немов зачарована, і світ довкола ніби завмер. Її реальність знову змінилася.

— Колись ми служили Темному Королю, — почав батько, його голос був спокійним, але глибоким, мов далеке гриміння грому. — Він зібрав навколо себе наймогутніших із нас. Ми вірили, що він веде нас до нового порядку… але згодом зрозуміли: його влада стала загрозою для всього живого.