захист

За півгодини масивні двері бібліотеки розчинилися з гуркотом. До зали майже одночасно увійшли Елі та Ейден. Лінн, яка саме сиділа за столом, неквапно підвелася, ніби відчувши недобре.

— Що сталося? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій у голосі.

Елі стиснула кулаки, але втрималася. Її голос затремтів:

— Ти маєш знати, що…

Вона кинула погляд на Ейдена, ніби сподіваючись, що саме він скаже це першим.

Ейден зробив крок уперед. Його очі були прикуті до Лінн — не сердито, але й не спокійно. У його погляді ховалася втома. Та втома, яку несуть із собою таємниці. Настав момент істини.

— Лінн… Я не той, ким тобі здавався. І все, що відбувається навколо…

По спині Лінн пробіг холод.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що мав сказати ще в перший день. Але тоді… не зміг, — сказав він тихо, але чітко. — Ми не просто переїхали. Ми ховаємось.

Елі в ту ж мить спалахнула, як іскра:

— Це не те, як ти мав усе пояснити! Вона ще нічого не розуміє!

— Але вона повинна знати, — відповів Ейден, не зводячи погляду з Лінн. — Вона бачила те, чого не мала бачити. Але тепер усе змінилося. Шляху назад нема.

— Хто ви?.. — ледве чутно прошепотіла Лінн.

Елі опустила очі. А Ейден нарешті вимовив:

— Ми не люди. Принаймні, не зовсім. І ти… не просто випадкова дівчина.

Всередині Лінн щось обірвалося. Земля під ногами, здавалося, хитнулася. Її світ змінився.

Ейден глибоко вдихнув і взяв її за руку.

— Лінн, я все тобі поясню. Але не тут.

Не чекаючи згоди, він повів її довгим коридором. Ноутбук залишився у бібліотеці.

Він допоміг їй сісти на переднє сидіння мінівена й сів за кермо.

— Куди ти мене везеш? — запитала вона з тривогою.

Ейден мовчав.

— Це що, викрадення? - тихо спитала Лінн.
питання було схоже риторичним....
 

Лінн відкинулася назад, намагаючись розгледіти Ейдена в сутінковому освітленні салону. Серце калатало, адже її питання зависло в повітрі, а відповідь так і не надійшла.

— Це не викрадення, — нарешті заговорив він, не відриваючи погляду від дороги. — Це захист.

— Захист від чого? — Лінн майже процідила слова крізь зуби.

Елі, що сиділа на задньому сидінні, зітхнула й кинула Ейдену знервований погляд. Її пальці нервово перебирали ремінець на руці.

— Вони вже знають, що ти тут, — відповіла вона замість нього. — Нам треба діяти швидко, перш ніж вони прийдуть за тобою.

Лінн хотіла заперечити, хотіла сказати, що це безглуздо, що це просто якась гра, яку вони ведуть. Але вона бачила це в очах Ейдена — не страх, не паніку, а глибоку втомлену рішучість. Як у людини, яка вже занадто довго тікає.

— Хто «вони»? — її голос потемнів від підозри.

Ейден коротко глянув на неї, ніби роздумуючи, чи можна сказати більше. Потім він стишив голос.

— Темні маги. І вони не зупиняться.

Лінн відчула, як холод розтікається по її венах. Ті самі маги, ті самі постаті з темряви... Ті, що вже одного разу простягнули до неї свої тіні.

Мінівен набрав швидкість. Вони їхали до невідомого місця, і Лінн ще не знала, чи має довіряти тому, хто везе її. Але одне вона зрозуміла: це не була випадковість.
 КУди ми ви мене везете? спитала Лінн.  
 В безпечне місце.

Мінівен мчав трасою, а місто поступово зникало за горизонтом. Лінн сиділа мовчки, відчуваючи, як її світ змінюється з кожною хвилиною.

В безпечне місце? - повторила вона, ніби намагаючись осмислити ці слова. — Це взагалі існує?

Елі насупилася, її пальці нервово стискали ремінь безпеки.

— Не запитуй, чи це реальність. Запитай, чи готова ти побачити її, — відповіла вона тихо.

Ейден продовжував зосереджено вести авто, його щелепа напружено стискалася.

— Це місце захищене. Єдине, де нас не знайдуть… принаймні, не одразу, — сказав він.

Лінн перевела погляд у вікно. Темрява поглинала все навколо, а зірки згасали за щільним покривом хмар. Було щось моторошно знайоме в цьому відчутті—ніби вона вже колись була на цьому шляху.

Раптом Елі різко озирнулася назад.

— Вони тут.

Ейден зціпив зуби й натиснув на газ.

— Тримайтеся.

Позаду, у далекій темряві, з’явилися рухливі силуети. Вони не їхали на машинах—вони ковзали крізь морок, їхні постаті зливалися з ніччю.

Лінн не могла відірвати погляду.

Тіні наближалися.
 Ейден нажав на педаль газу, і в той же час пальцями однієї руки сплів якийсь рух і мовив шось латиною і вони пролетіли повз  тіні на дууууже великій швидкості. У Лінн перехопило подих.

Ейден коротко глянув на неї, ніби роздумуючи, чи можна сказати більше. Потім він стишив голос. — Темні маги.  Тіні.Тріада. 
Вони приїхали до старого будинку на Вишневій вулиці. Ейден відкрив їй двері і,  провів до великого трьохповерхового будинку.Елі йшла слідом.
 

Лінн ступила через поріг ,відчуваючи, як щось у самому повітрі здається незвичайним. Пилюка висіла в нерухомих променях слабкого світла, а дерев’яні балки протяжно скрипіли під її кроками, ніби попереджаючи про невидиму небезпеку.

— Чому саме тут? — запитала вона, озираючись навколо.

Ейден без слів зачинив двері, провів рукою по замку, і Лінн завмерла, побачивши, як його пальці на мить спалахнули сріблястим світлом. Енергетична печатка. Він не просто закрив двері — він заблокував їх магічним захистом.

— Це місце приховане, — коротко відповів він.

Елі підійшла ближче, її очі уважно вивчали Лінн.

— Ти ще не розумієш, що означає бути ключем, правда?

Лінн провела рукою по скроні, намагаючись приборкати відчуття, що її життя стрімко змінюється без її згоди.

— ключ,  до чого? спитала Лінн.

Ейден зробив крок вперед. Його голос звучав рівно, але в ньому відчувалася глибока тривога.

— До долі цього світу. Те, що прокинулося в тобі т— випадковість. Маги Тріади знають, що ти існуєш. І тепер вони або знищать тебе… або  спробують скористатися тобою.