Запррошення

*************************

Десь на Землі, у маленькому містечку Темної Вишні,, недалеко від столиці ,але далеко від трону Еріка, жила Лінн — дівчина, яка ще не знала  всієї своєї історії.Тільки уривки снів, відлуння минулого. А її мати, Елен, берегла таємницю понад усе. Бо її коханий, Александер,загинув, захищаючи той самий ключ,один із варіантів його, коли Портал відкрився двадцять років тому.
Прислужники Короля вже були близько. Вони чули енергію ключа. Вони шукали.Тіні згущалися...
Лінн має бути готовою.
Так думала Елен, дивлячись у своє віддзеркалення. І вирішила: оберігатиме Лінн тут, у цьому світі, як тільки зможе. Найперше — через турботу про її здоров’я. Бо лише здорова й сильна Лінн зможе вистояти, коли прийде година вибору.
     Ввечері Лінн сиділа, загорнувшись в теплий м"який плед.занурена у світ своїх соціальних мереж, де кожна фотографія була вікном у минуле. Її очі, блакитні як безкрає море, мрійливо ковзали по знімках з останньої поїздки на узбережжя, що відбулася рік тому. Довге, темне хвилясте волосся спадало на плечі, нагадуючи про танець хвиль, що ніжно обіймають пісок. Вона любила пити каву біля вікна, де її рудий кіт Марк, мов маленький вогник, муркотів у затишному куточку, а в повітрі лунали мелодії улюбленого радіо, що дарувало їй вечірні ефіри.
Кожна пісня гурту SevenSays, що звучала в ефірі, здавалася їй знайомою, наче знала всі її думки та почуття. Вечір за вечором Лінн поринала у музику, уявляючи себе в великому місті, де світло ніколи не гасне, де люди сміються, кохають і живуть у безмежному потоці життя.
В цей вечір небо затягло великими чорними хмарами,вирува в дощ з горозою, і коли останній звук грому був найгучнішим,блиснула блискавака, в будинку вимкнулося світло. радіо раптово замовкло, і в тиші пролунав тихий стукіт у вікно. Лінн здригнулася, адже знала, що на другому поверсі, де вона жила, ніхто не міг дістатися. Марк, насторожено вигнувши спину, раптом почав шипіти.

Повільно підійшовши до вікна, Лінн побачила конверт, що лежав на підвіконні, немов залишений кимось з таємничими намірами. На ньому був напис: "Прочитай мене". Вона глянула навколо — за вікном не було нікого, лише чорний ворон каркнув зловісно і зник у темряві.  Дощ все не вшухав.лише грому більше не  було.Лінн здригнулася і, не в змозі втриматися від цікавості, відкрила конверт.
"Дорога Ліана Лозовська!
Запрошуємо вас на бал монстрів, що відбудеться в суботу опівночі, у місцевому музеї.
Дрес-код: чорний одяг.
Прибути потрібно завчасно. 
з повагою, Т."

Лінн кілька хвилин просто дивилася на лист, не в змозі поворухнутися. бал монстрів? Місцевий музей? Вона ніколи не чула про такий захід. Хто ж цей таємничий Містер Т? І звідки він знає її повне ім’я?
Вітер знову завив за вікном, гілки старої липи настирливо стукали у шибку, немов намагаючись передати їй важливе послання. Марк, згорнувшись клубочком, пильно дивився на конверт, наче знав щось, що було приховане від неї.
— Це, мабуть, чийсь жарт, — пробурмотіла Лінн, але її голос звучав не дуже переконливо. Лист був написаний старовинним каліграфічним почерком, а папір мав легкий аромат воску і лаванди — зовсім не те, що могла б створити уява однокласника.
Замість того, щоб знищити чи викинути листа, вона обережно сховала його в стару коробку під ліжком. Цієї ночі заснути їй було важко. У голові пульсували слова: "Бал монстрів… субота… опівночі…" СОн цієї ночі не був спокійним.

Ранок тільки починався, коли Лінн прокинулася від м'якого світла, що пробивалося крізь штори. Вона знала, що через півгодигни мама повертається з лікарні після нічної зміни. швидко вмилася, одягнулася і приготувала для мами маленький сюрприз: свіжозварену каву та її улюблені круасани.

Коли двері відчинилися, в кімнату увійшла мама, втомлена, але щаслива,з радістю кинулася до неї, обійнявши міцно. "Привіт, мамо! — вигукнула вона. Мама усміхнулася, зняла куртку і сіла за стіл, де вже чекав сніданок.
Під час сніданку вони розмовляли про все на світі: про нові події в лікарні,про цікаві випадки з роботи мами, про мрії та плани на майбутнє.  Про фото, які Лінн планує зробити.Кава парувала в чашках, а круасани хрумтіли ."Знаєш, Сонечко, життя — це як ця кава: іноді гірке, але завжди можна додати трохи цукру,бо перцю часом забагато воно додає саме собою" — сказала мама, і Лінн кивнула, розуміючи, що кожен день приносить нові виклики.
Після сніданку, коли годинник показував, що час іти до школи, Лінн зібрала свої речі. "Мамо, я тебе люблю! Дякую за сніданок!" — вигукнула вона, обійнявши маму ще раз. "Я теж тебе люблю, моя маленька! Удачі в школі!" — відповіла мама, спостерігаючи, як донька виходить за двері, готова до нових пригод.
Коли вона прийшла до школи, стало ще дивніше: кілька учнів нишком перекидались поглядами й, здавалося, щось приховували.  Виявилося ,що всі обговорювали новини.  В  місто  Темної вишні приїхала нова родина.  В школі з"являться нові діти.Отже в них  можливо буде новий однокласник, чи однокласнниця.
Лінн зітхнула, качаючи головою, пліткарі.

Першим уроком мала бути англійська. Лінн обережно дістала підручник, і щоденник.
далі мимохіть відкрила його.
А в її шкільному щоденнику, на сторінці суботи, з’явився напис чорним чорнилом:
"Тебе чекають. І це — не жарт."
Вона слухала вчителя на уроці Англійської і не чула. 
Треба все розповісти Мері,вона точно підкаже, це такий пранк, чи спосіб виявити симпатію  -подумала Лінн.
Мері була її найкращою подругою, а ще грала на клавішних в одній із місцевих груп.  
 після уроку вона поспішила до подруги, яка вчилась на паралелі. в іншому крилі.

Точно Мері скаже що це чийсь жарт. на мене однолітки дуже рідко дивляться. один раз я була на побаченні. з якого бойфренд втік, під час перегляду фільму.в МЕрі прихильників було занадто багато. Не те що у Лінн.
НЕ захотіла цілуватися.- пояснювала їй МЕрі. МОжливо,  - але це якась маячня , - Сказала тоді їй  Лінн.
зараз же чомусь було дуже страшно. тож вона майже побігла до аудиторії подруги.
У голові Лінн калатали думки, наче вулики повні розлючених бджіл. Вона перебігала коридором, стискаючи в кишені складений лист. Її тендітні кроки відлунювали по старому шкільному паркету, що пах деревиною й крейдою.
Мері, як завжди, сиділа на підвіконні, закинувши ноги на радіатор, і щось безтурботно малювала ручкою на палітурці підручника. Її темно-бордові губи рухались у такт музиці, що грала в одній з її бездротових навушників.
— Мері! — Лінн майже задихалась. — Мені потрібно з тобою поговорити. Серйозно.