Такий Хиткий світ

Лікарня була невелика, але її старі стіни й приглушене світло створювали атмосферу, ніби щось тут зберігається — щось давнє. Його зустріла лікарка на ім’я Елен. Рішуча, уважна — вона одразу взяла пацієнта під свою опіку.  - Ви ж знаєте що травмованих не можна трнспортувати самотужки?-запитала Елен. Знаю, відповів Ейден.  Мені здавалось що часу обмаль, і дощ, навряд чи швидка добереться в таку непогоду за місто. - Елен Кивнула.  - ходімте заповните деякі бланки. Далі Харді після огляду повезли в палату. Ейден залишив контакти, і  вже прямував до вестибюлю.   він відчув тонкий потік магії, який обгортав думки ,манив, тягнув до себе немов зводив з розуму, озирнувшись він нікого спочатку не побачив більше крім медсестри і працівників лікарні. попрямував до вестибюлю.
Погляд мимоволі зупинився на дівчині біля реєстратури. Її звали Лінн. — Так її позвала мати.Так, мамо, — відповіла вона на щось, сказане лікаркою.  Елен.У руках — папери для аналізу крові. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, а очі… в них було щось, що не давало Ейдену відвести погляду. Лікарка була її матір’ю. Цікаво, як схожі…
 він лишився чекати в у коридорі,коли Елен йтиме до пацієнта.
тоді в коридорі він подивився у очі Елен. його зіниці розширились,він відкрив їй свою сутність. 

а вона  - у очі йому:його очі були світло-сірими, недзвичайно світлими, в цю мить на кілька секунд стали темними.її очі були зеленими, і такоє на мить запалали жовтим вогнем.
 це був беззвучний діалог ,зрозумілий їм обом. - два старі роди,два представники іншого світу зустрілися  на Землі.
 Вам не варто тут перебувати юначе,-сухо сказала Елен. З Харді все буде впорядку.повертайтеся додому.  дякуємо за турботу.
Лінн почула що мама з кимось сперечається: 
чому ви нічого не зробили? - спитав пошепки Ейден.
Я-оберігаю!- сказала мама.

Лінн крокувала вже на вихід до вестибюля.
Вони зіткнулися на виході з незнайомцем. Мить.

— Перепрошую, — її голос був тихим, але в ньому було щось незвичне, наче знайоме.

— Пусте, — відповів Ейден і вийшов у дощ.

— Мамо, а хто це? — Лінн озирнулася.

— Не знаю, мила. Він привіз Харді — того, з аварії. Заснув за кермом.
 Ейден.- подумала Елен.

— Ейден, — тихо повторила Лінн.   Певно немісцевий, так як раніше ніколи не бачила у місті.
Але вже замить мати покликала її для здачі аналізів. отже думки буди зайняті іншим.

Мати останнім часом стала майже одержимою її здоров’ям. Їжа, навантаження, контроль. Все це було дивним… майже підозрілим.
Коли Лінн вийшла, дощ уже не накрапав — він заливав усе. Вона розкрила парасольку кольору ночі й рушила до таксі, яке викликала мати.
Елен дивилася їй услід. Видихнула. Тут, у цьому світі, вони поки що в безпеці.

Ну майже.
Елен стояла у своєму кабінеті в лікарні, вдивляючись у дзеркало. Її погляд був спокійний, але в глибині очей жевріла давня тінь — тінь спогадів, які ніколи не згаснуть. У її пам’яті, мов гравюра на камені, зберігалося Темне Королівство — місце між світами, приховане за покровом тіней. Його вежі здіймалися в саме небо, чорні як ніч, обвиті проклятим плющем, що живився забутими душами.

На троні, вирізьбленому з кісток полеглих воїнів, сидів Темний Король — Ерік. Його очі палали червоним вогнем, а тінь, що огортала його постать, ворушилась і жила власним життям. Він був володарем усіх створінь ночі: вампірів, перевертнів, темних ельфів. Вони служили йому в обмін на силу. Але навіть серед найвірніших уже тоді ширилися шепоти — про ключ, здатний змінити все. Долю кожного. Долю світів.

Коли Елен була ще зовсім юною, Ерік не приховував до неї своєї прихильності. Іноді він здавався не таким жорстоким, як про нього говорили. Аж до того вечора, коли вона зустріла Алекса. — батька Лінн — на святі Урожаю.

Тоді вона була у вінку з білих квітів, танцювала разом із подругами біля великого замкового вогнища.   Александер з’явився з музикантами, СВітлий.і усміхнений. ВІн однаково прихильно відносився і до темних і до світлих. Скромний і не хизувавя талантами.Хоча був володарем чотирьох стихій. вогонь,вода,повітря,земля,легко піддавалися йому. ВІн зплітав найкращі чари. вмів зцілювати. вміг здіймати вогонь,міг його загасити. підіймати високі хвилі.насилати вітри. відроджувати сухі ліси. ..Під час танцю  на святі урожаю, він здійнявся до високої темно гори вночі, і знайов там блакитну квітку.простягнув Елен під час танцю— символ пристрасті, любові й магічного зв’язку. Елен прийняла дар. Вони сміялися, кружляли в танку, мов зачаровані. І вона обрала Світлого,для своєї долі. кохання було для них,неначе був спалах пяти тисяч сонць.

Та коли Ерік дізнався… Його гнів був нестримний. Він хотів вигнати їх обох. з цього світу, знищити, стерти з пам’яті. Елен благала не чинити цього. Тоді він побачив блакитну квітку в її вінку — знак, що вона прийняла іншого. Ерік зірвав з неї вінок і жбурнув його у вогнище біля озера. Потім мовчки пішов — зник у темному порталі. І про нього довго не чули б… Якби не ключ.
 і пророцтво проКлюч від Магічного Порталу — єдина річ, що відкриває двері до всіх світів. І він був значно ближче, ніж Король міг собі уявити. тож його лихі думки породжували лдну біду за іншою для всіх.

                                                                    *************************

Десь на Землі, у маленькому містечку, Темна Вишня, недалеко від столиці ,але далеко від трону Еріка, жила Лінн — дівчина, яка ще не знала  всієї своєї історії.Тільки уривки снів, відлуння минулого. А її мати, Елен, берегла таємницю понад усе. Бо її коханий, Александер,загинув, захищаючи той самий ключ,один із варіантів його, коли Портал відкрився двадцять років тому.
Прислужники Короля вже були близько. Вони чули енергію ключа. Вони шукали.Тіні згущалися...
Лінн має бути готовою.
Так думала Елен, дивлячись у своє віддзеркалення. І вирішила: оберігатиме Лінн тут, у цьому світі, як тільки зможе. Найперше — через турботу про її здоров’я. Бо лише здорова й сильна Лінн зможе вистояти, коли прийде година вибору.
     Ввечері Лінн сиділа, загорнувшись в теплий м"який плед.занурена у світ своїх соціальних мереж, де кожна фотографія була вікном у минуле. Її очі, блакитні як безкрає море, мрійливо ковзали по знімках з останньої поїздки на узбережжя, що відбулася рік тому. Довге, темне хвилясте волосся спадало на плечі, нагадуючи про танець хвиль, що ніжно обіймають пісок. Вона любила пити каву біля вікна, де її рудий кіт Марк, мов маленький вогник, муркотів у затишному куточку, а в повітрі лунали мелодії улюбленого радіо, що дарувало їй вечірні ефіри.
Кожна пісня гурту SevenSays, що звучала в ефірі, здавалася їй знайомою, наче знала всі її думки та почуття. Вечір за вечором Лінн поринала у музику, уявляючи себе в великому місті, де світло ніколи не гасне, де люди сміються, кохають і живуть у безмежному потоці життя.
В цей вечір небо затягло великими чорними хмарами,вирува в дощ з горозою, і коли останній звук грому був найгучнішим,блиснула блискавака, в будинку вимкнулося світло. радіо раптово замовкло, і в тиші пролунав тихий стукіт у вікно. Лінн здригнулася, адже знала, що на другому поверсі, де вона жила, ніхто не міг дістатися. Марк, насторожено вигнувши спину, раптом почав шипіти.