8 (4)

– Ти так легко це пропонуєш, ніби не намагався силою поставити на мені знак твоєї дружини, – я дуже сподівалась, що мій голос зараз не звучав ображено. Не повинна я тужити через те, що Людвіг готовий просто мене відпустити.

Навпаки, треба радіти, що це все-таки трапиться, і без зайвих вмовлянь. Хоча його пророцтво про дитину…

Це все було неправильно.

– Моя Сонцесяйність, – Людвіг ледь помітно всміхнувся, – воліє, щоб його обирали з власної волі, а не з примусу. Проте ти, Селено, завжди можеш залишитися поруч, якщо забажаєш, навіть після зняття мітки. Або відмовитися позбутися її.

– Ні, я не відштовхуватиму від себе шанс на свободу, яку мені згодились надати, – хитнула головою я. – І тим паче не сперечатимусь з імператором.

– Дивина, та й годі. Це корона так здивувала тебе?

Золотий магічний вінець вже давно розтанув, але я досі пам’ятала його блиск. Так, Людвіг був могутнім магом, а його придворні навіть не здогадувалися, яку силу насправді навіть не приховує їх капризний нездара-імператор.

Дурні.

Однак і я зараз почувалась дурною, ніби впускала чергову інтригу, тільки не могла зрозуміти, яку саме. Я йшла за Людвігом, і він міцно стискав мій зап’ясток. Ми вислизнули з зали, і на нас навіть не звернули уваги – напевне, імператор знову скористався чарами для відводу очей.

– Швидше, – сказав він. – Мені ще доведеться повернутися, аби вони не помітили відсутності…

Так, це було доречним зауваженням. Я справді прискорила крок, майже побігла слідом за ним. Людвіг потягнув мене за руку, змушуючи прискоритись, і вивів до широкого коридору. Тут стояла варта, і, звісно, всі вони схилились у поклоні, побачивши імператора.

Здається, з їх повагою навіть закляття для відводу очей спрацювати не могло. Або Людвіг прибрав його, цікаво, нащо?

Ми йшли мовчки. Довелось спуститись на кілька ярусів, аж доки попереду я не побачила знайомі сонячні знаки.

Скарбниця. Звісно, захищена… І не вартовими, а потужними чарами.

Людвіг невпевнено завмер біля дверей артефакторної зали і доторкнувся до дверей. Вони клацнули, піддаючись його пальцям, і я помітила слабкий полиск магії. Це лише перший з коридорів, що ведуть до скарбниці, і вже тут було вдосталь могутніх заклинань, які навряд пропустять чужинку. Я підозрювала, що потрібний артефакт не лежить просто біля входу, і до нього ще треба буде дійти.

Напевне, тут захисні закляття сильніші, ніж на нещасному коридорі, в який мене не хотів пускати Адам. Йти туди – небезпечно, і я б навіть не запідозрила нічого, якби напівдріад випадково не відкрив таємницю захисту палацу.

– Хіба, Людвігу, тут нема захисних чарів? – напружено спитала я. – Здається, мені не слід туди повертати…

– Чому? – він застиг на порозі та озирнувся.

– Тому що я навіть неозброєним оком бачу магію, яка перетворить мене на попіл, якщо я зважусь все-таки зайти всередину.

– Дурниці, – рішуче хитнув головою Людвіг. – Я проведу тебе всередину, і жодна ворожа магія не посміє завдати моїй обраниці шкоди. Це ж цілком очевидно, хіба ти не розумієш?

Нічого очевидного я в цьому не бачила, тому застигла, як вкопана. Людвіг продовжував простягати руку, вимагаючи йти за ним.

– Ти хочеш, щоб я постраждала? Я знаю, що захисні закляття не модифікуються аж так легко, – з натиском промовила я.

– Ну що ти, Селено, – Людвіг закотив очі. – Хіба я можу зашкодити тобі?

– А хіба ні?

– В жодному разі. Я б не зробив тобі боляче.

Я вищирилась.

– Імператор-Сонце має право завдавати болю своїм підданим, і якщо вони й отримають ушкодження, то це буде їх покаранням за недовіру до Його Сонцесяйності, – задкуючи, просичала я. – Ось так ти повинен був би відповісти, Людвігу, якби це справді ти.

– Що ти вигадуєш? – вигнув брови він.

– Знову неправильна відповідь. Хіба Імператор-Сонце комусь щось повинен? – я хитнула головою. – Ти – та сама підміна. Хто ти?

Я задала питання, але, звісно, не чекала відповіді, я ж не геть дурна. Натомість я атакувала, не задумуючись над власними діями, і розряд некромантії пронизав підміну. Я розраховувала на те, що він бодай втратить свідомість, але чоловік лише похитнувся і випростався.

Повітря наповнилось смородом паленого листя. В ньому було стільки магії життя…

Ілюзія похитнулась, і я затиснула рот долонею, аби не закричати. Крізь риси Людвіга проглядало обличчя його названого сина, Яна.

Він щось сказав, але я не чула жодного слова. Його магія, значно потужніша, інакша, ніж моя, окутувала з ніг до голови, не лишаючи права навіть поворухнутися. Він сковував мене по руках і ногах, і опиратися було несила…