8 (3)

Це було могутнє, небезпечне заклинання, і використовувалось воно здебільшого в бою. Золотаві уламки-зорі кружляли довкола голови Людвіга, перетворюючись на німб над його мідно-рудим волоссям. Виблискували вишиті на одягу сонця.

Його Сонцесяйність, мов те світило з небес, справді спустився до своїх підданих, аби привітати їх зі святом.

– Мої любі гості, – сказав він, як завжди, пихатим і самовпевненим тоном, в якому я вже навчилась вловлювати щось рідне, – сьогодні ви зібралися тут, аби схилити голову перед моїм сяйвом, але я того не бажаю. Насолоджуйтесь балом! Святкуйте!

Звісно, імператор не витрачав час на те, щоб пояснити, чи робитиме він своє оголошення, чи відклав його на потім. Його Сонцесяйність ні перед ким не звітує.

Людвіг не дарма дбав про свою репутацію самовпевненого, непостійного чоловіка, який завжди керується винятково своїми бажаннями. Тепер я нарешті зрозуміла, чому він так дбайливо створював її і не дозволяв жодній нотці серйозності долучитись до його образу.

Імператор-Сонце отримав повну владу над своїми підданими, міг робити все, що йому лиш заманеться. Він не потребував жодних пояснень, не мусив розповідати, чому приймає ті чи інші рішення. Була лиш його воля і покора усіх інших.

І вони схиляли голови, бо не знали, як він зреагує на спротив.

– Це геніально, – прошепотіла я.

– Та він наче ж нічого такого не сказав… У батька були і величніші промови, – так само тихо озвався Адам.

– Так… я не про це.

Імператор справді постарався, створюючи свою репутацію. Хто тепер сперечатиметься з ним? Хто заборонить швидко змінювати рішення і гнучко адаптуватися під нові умови?

Йому доступна повна свобода – принаймні, в усьому, що не стосується підтримання його гонорового образу.

Людвіг сказав ще кілька загальних фраз, усміхаючись придворним, а тоді сплеснув руками.

– Танцюйте! Я хочу спостерігати за вашим танцем!

Заграла музика. Я розгубилась, не знаючи, чи коритися мені, чи спробувати піднятися до імператора, чи взагалі кудись зникнути.

Він впорався з підміною, але що далі? Людвіг говорив про доньку, нашу з ним, і що не залишиться імператором, але зрозуміло, що це лише фантазії. Якщо він зміг так легко здолати підміну, то чи не втягнув мене в чергову свою авантюру?

Зараз з’являться нові перешкоди, ще й ще, а потім я дізнаюсь, що і підміни ніякої не було, а Людвіг просто таким чином отримав наречену, яку забажав. Ні, навряд чи він бодай здогадувався про моє існування до тієї зустрічі, але зараз важко було зберігати впевненість в чому завгодно?

– Не стій, Селено, – Адам простягнув мені руку. – Ми мусимо танцювати.

– Я не впевнена, що витримаю ритм, – заперечно хитнула головою я. – Це не звучить як правильний ризик, усі аристократки…

– Я вестиму.

Він не дозволив мені сперечатися, натомість підхопив у танці і закружляв. Я мимоволі ковзала поглядом по інших придворних, намагаючись відшукати бодай когось знайомого. Яна не було, він, здається, вирішив проігнорувати цю зустріч.

Або виконує ще одне завдання батька.

Адам вів впевнено, в нього були сильні руки. Ще зовсім юний, хлопець почувався господарем становища, і я відчувала, що не могла просто вислизнути і втекти, куди мені заманеться.

Людвіг не був його рідним батьком, але багато чому навчив, передав свої вміння. Напевне, Його Сонцесяйність пишався тим, чого досягнув.

Ми закружляли ще швидше. У мене запаморочилось в голові, зала затанцювала перед очима, перетворилась на купу різнобарвних плям. Коли музика сягнула піку, Адам підкинув мене в повітря, ніби я не важила нічого, тоді дозволив ковзнути на підлогу і потягнув за собою. Ми підібралися достатньо близько до імператора, зрозуміла я.

В танці це зробити було набагато простіше, аніж просто підійти.

Мить – і Адам випустив мене з рук, поступаючись місцем Його Сонцесяйності. Сукня, яку обрав мені напівдріад, була чорною і виблискувала дорогоцінним камінням. Я тільки зараз подумала, що вбралась надміру яскраво. Напевне, на нас дивитимуться усі.

– Здається, Людвігу, я можу привітати тебе, – прошепотіла я. – Але будь обережним, на нас дивляться всі довкола.

Його це розвеселило. Людвіг спинився і глянув на мою руку. Згадав, що називав своєю дружиною? Давно пора б.

Людвіг обережно обвів великим пальцем знак, що сам лишив на моєму зап’ястку, і промовив:

– Пора нарешті виконати обіцянку. Ходімо, я позбавлю тебе цього клейма, і ти нарешті будеш вільною.