8 (1)

Селена

Я досі бачила мерехтливу захисну золотаву сіть, що мала спинити будь-якого ворога і перетворити його на попіл.

– Ніколи не думала, що Імператор-Сонце сам створює захисні чари, – нервово видихнула я, коли ми з Адамом добігли до природного лабіринту і сховалися за зеленими стінами від варти, яку мусив відволікти Ян. – Ще й такі потужні.

– Тато багато чого робить сам, тільки про це мало хто знає. Як ти зрозуміла? – здивувався Адам. – Що це його творіння.

– Характерний золотавий полиск.

– Він не може контролювати геть усе, але воліє, щоб його магія не могла обернутися бодай проти нього самого, тому, ймовірніше за все, робив все сам, – хлопець сповз на землю. – Тихо. Сюди йдуть.

Я й сама чула кроки. Корячись Адамові, присіла на траву і закрила очі, намагаючись сконцентруватися на диханні і на звуках.

Сподіваюсь, варті не стане розуму перевіряти магічно, чи часом тут ніхто не ховається. Я не бажала жодного бою, зараз точно не до того.

– Невже справді хибна тривога? – спитав один.

– Імператор останнім часом знавіснів з безпекою, уже живопліт відправляє захищати, – відказав інший. – Звісно, хибна.

– Але драконів в повітрі не було…

– Ну а що, некроманти раптом проникли на територію палацу? То нехай цим займаються бойові маги, а я своє здоров’я втрачати через таку дурню не збираюсь!

– Я лиш припустив…

– Ходімо звідси, припустив він.

Кроки віддалялися. Голоси стихали. Вартові усю дорогу про щось сварилися, і я, зиркнувши на Адама, помітила, що він посміюється.

– В цьому нема нічогісінько веселого, – тихо промурмотіла я.

– Здається, зміни в імператорі помічають навіть прості вартові. Зазвичай ніхто не дозволяв собі виражати сумнів в імператорі, ніхто не хоче позбутись  голови, – пояснив свій сміх Адам. – Добре, що сьогодні все налагодиться… Треба приготувати тебе до балу.

– Мене туди, радше за все, навіть не пустять.

– Вберешся в сукню, зайдеш зі мною під руку – і впустять. Ніхто не перевірятиме супутницю Адама Еіравена, батько завжди в курсі, кого я можу забажати привести з собою, – відказав безтурботно напівдріад. – Не хвилюйся.

Хлопець поплескав мене по плечу, тоді підвівся і простягнув долоню. Я прийняла його руку, здивована тим, що пальці втілення смерті можуть бути такими теплими та ніжними.

– Ти любиш свого батька? – спитала я, доки ми крокували живим лабіринтом.

– Звісно. Його неможливо не любити, – Адам зітхнув. – Хоч, звісно, Його Сонцесяйність має досить важкий характер, але…

Він спинився, ніби більше не бажав нічого пояснювати, і підігнав мене.

– Швидше. Чим раніше ми дійдемо до моїх покоїв, тим краще, бо в цій сукні ти справді викликатимеш за питання. А нам ще треба зайти через правильні двері.

Чим саме одні двері відрізнялися від інших, я поняття не мала, але розуміла, що зараз мушу довіритися. Сперечатися з Адамом означало опинитися наодинці з захисною системою палацу, а такого я точно собі дозволити не могла.

Він легко орієнтувався у зеленому лабіринті, і я мусила лише не відставати від хлопця ні на крок. На черговому повороті, не стримавшись, я спитала:

– Де ваша з Яном матір?

– Втекла, – знизав плечима хлопець. – Я вже майже її не пам’ятаю, ми були досить малими. Здається, їй тут не вистачало природи.

Щоб дріада добровільно лишила дітей, які приречені стати унікальними і перетворитися на зброю в руках богів?.. Це дивно.

Можливо, вона просто надто їх любила і вирішила, що здалеку не зможе так впливати, нести стільки небезпеки в собі. Це… Ймовірно. Зрештою, вона не дурна і повинна б усвідомлювати, що ані Бельсазар, ані Беа не випустили б з рук таку здобич як Адам та Ян. Коли вони увійдуть в повну силу, зможуть спиняти цілі армії і підкоряти своїй волі.

Я стала б дуже могутньою, якби все-таки досягла статусу Сестри Смерті, пройшла ритуал. Але з Адамом мені ніколи не зрівнятися.

…Ми нарешті прослизнули до палацу. Частину, де хазяйнували слуги, перетнули без зайвих проблем, а от на ярусах аристократів напівдріад завмер, прислухаючись до тиші.

– Прокляття, – прогарчав Адам. – Сюди йдуть. Нам потрібно…

Кудись сховатися. Це було очевидно. Я роззирнулась і, помітивши один з бічних коридорів, хотіла прослизнути туди, але Адам міцно стиснув мій лікоть, відсмикуючи вбік.

– Не здумай! – вигукнув він. – Ступиш туди – загинеш. Побігли!..