7 (5)

Ніхто не сперечався, і мені навіть стало сумно на мить – невже ніхто не хоче запевнити свого імператора, що він не повинен ризикувати власним життям? Проте, здається, і Ян, і Адам відчували, що відступати більше нікуди, доведеться йти до кінця.

Підміну потрібно спинити, і, хочемо ми того чи ні, це не вдасться зробити, не підставившись під удар.

Я відкотився вбік від Селени. Золота сіть рвонула вперед, і в цю ж мить Ян випростався, зустрічаючись з тріскотливою магією.

Звісно, вона прийняла його, як рідного. Чари затанцювали довкола хлопця, оточивши його золотавим ореолом, хижо зблиснули очі напівдріада. Ян розкрив обійми для магії, і вона всоталась в його долоні, втягнулась у шкіру.

Адам, не чекаючи команди, схопив Селену за руку і потягнув її геть. Я теж більше не гаяв часу, схопився на ноги і полетів, ледь торкаючись ногами землі, до палацу.

Імператор-Сонце ніколи не бігав, він ходив поважно, повільно, шурхочучи білою одежею, і довкола нього завжди зберігалась аура таємничості. Тільки зараз Його Сонцесяйність ховався десь там, всередині, за високими білими стінами палацу, і я мчав до нього, сподіваючись відвоювати своє місце.

Звісно, це був ризик. Я не був впевнений, чи нічого не сталось з захисними чарами, чи не встигли в кожній точці палацу перешити їх за новими лекалами, замінити. Зціпив зуби, ковтаючи переляк, і підбіг до входу для слуг.

Навіть тут була розкинута захисна магія. Підміна, хто б це не був, мав отримати дозвіл на доступ у кожен куточок палацу. Існували місця, де я виставляв захист особисто, і ніхто, крім мене самого, туди потрапити не міг. Далі – ближнє коло, якому дозволялось навідуватися в імператорську спальню…

Чи підібрався ворог настільки близько і чи чекатиме мене там, за дверима моєї опочивальні?

Аби дізнатися відповідь, спочатку я мав дістатися туди. Коли захисні чари пропустили мене, свого владаря, всередину, я швидко рушив коридорами для слуг.

Вважалось, що Імператор-Сонце ніколи не заходить на територію своїх прислужників – нічого йому там робити. Він не бруднить білі рукава свого вбрання і не дозволяє пилу торкнутися краю білосніжної мантії, не дихатиме випарами на кухні.

Насправді я міг навідувати будь-яку частину свого палацу і часто ховався від зайвих поглядів за чарами. Притискаючись до стін, зливався з ними, і навіть променисте руде волосся не видавало мене – магія відводила чужі погляди.

Там же, де імператора могли побачити маги, сильніші за простих слуг, були таємні переходи. В кожному палаці такі є, і Беллборську резиденцію, звісно, пронизували десятки коридорів, про яких знали лише обрані.

Однак ніхто не знав, що деякі тунелі в стінах проробила імператорська сила. Я палив їх сонцем. Ці вузькі проходи були тісними навіть для мене, стрункого ельфа, я зачіпав маківкою стелю, а плечима стіни. Подекуди доводилось протискатися боком. Чудова нора, аби сховатися. Ще малим хлопчиком я, лякаючись кожного звуку, пообіцяв собі підготувати шляхи для відступу, щоб не трапилось.

Моєї магічної сили вистачило на те, аби камінь перетворився на порох, а впертості – аби вигребти попіл, висипати його в вікно або залишити в саду під час щоденної прогулянки, винісши з собою під мантією.

Імператор вільний робити, що завгодно, але у його дивацтв є чіткі формули, які не варто порушувати. Крок вбік – і його міністри, замість прихильно всміхатися і потурати дурнуватим забаганкам, перелякано вдивляються в обличчя та чекають, доки Його Сонцесяйність втратить рештки здорового глузду. Звісно, якийсь інший, незручний правитель, міг стежити за ними, але я?

Ні. Я був тим, кого вони чекали, і не повинен їх розчаровувати.

Тому я вмів ховатися – і зараз був собі дуже вдячний за вкладені старання, крок за кроком підіймаючись все вище, аж доки не опинився на порозі власної спальні.

Сонячна ілюзія трималась. Я обережно відсунув завісу магії і вистрибнув назовні, вдихаючи носом неприємний порохнявий запах. У рудому волоссі заплуталися павуки, пил замастив сорочку.

В спальні було порожньо, ніби Імператор-Сонце не приходив сюди жодного разу. Невже за рівнем допуску він не міг заходити в мої особисті покої?

Отже, це не хтось з ближнього кола?

Ні. Я залишав цю кімнату інакшою. Він провів тут щонайменше одну ніч, і серед моїх мантій не вистачало щонайменше однієї. Сюди явно не заходили слуги, тож…

– Хто ти, Імператор-Сонце? Хто ти, зірко, що вирішила піднятися так високо на небосхилі? – промурмотів я питання, на які, звісно, не міг отримати відповіді – нікому було її надати.

Магія довкола знову затріщала. Я спохмурнів і зробив крок до дверей, передчуваючи лихе. Що б це не були за чари, потрібно виявити їх і спинити.

Варто було торкнутись деревини, як мене пронизав розряд сили. Я впізнав чари – гнилі, лихі, темні… Мене намагались зачинити всередині. Не вдасться. Вам же невідомо про таємний перехід. Треба тільки перечекати там.

Але, перш ніж я зробив бодай крок, мене зігнуло навпіл. В голові гуділо пророцтво. Магія, що мусила мені коритися, спопеляла зсередини, і я не міг їй опиратися.

Майбутнє знову атакувало мене, зачиняючи в клітці нового Сонця.