7 (2)

 Ян мало не задихнувся від сказаного його братом. З вуст зірвалось тихе та обурене:

– Не може бути! Ти ніколи мені про це не розповідав!

Адам подарував йому важкий похмурий погляд, і очі кольору грозового неба наповнилися образою.

– Ти теж багато про що мені не розповідав, брате, – відрізав він. – Це не означає, що ти нічогісінько не вмієш, правда ж? Тому не бачу причин, чому не маю права чинити так само.

Ян повернувся до мене, шукаючи захисту – він завжди робив так, коли сварився з братом. Хлопці росли дуже дружними, і я намагався не допускати зайвого суперництва між ними, проте магія є магія, вона певною мірою диктувала, як саме їм співіснувати. Ян втілював життя, Адам – смерть, і вони обидва тягнулись до своїх чарів, навіть коли я блаженно нічого не помічав.

Дурень. Слід було проявити бодай трошки уважності, якщо не хотів біди. Або, можливо, існують речі, яких уникнути взагалі неможливо, як би я не старався, і наповнення Адама і Яна силою – одна з них.

Адам підійшов до візниці і обережно взяв його обличчя в долоні. Я помітив, як напружився Ян, явно ледь стримуючись, аби не кинутись напереріз братові і не спинити потік його чарів. Візниця, відчувши напругу свого хазяїна, сіпнувся, намагаючись вивільнитися з Адамових рук, але той тримав міцно.

– Ш-ш-ш, – прошепотів він. – Тобі не слід вириватися, чуєш? Я не збираюся тобі шкодити. Я просто очищу твій розум, і ти повернешся додому.

Тифлінг вигнувся в його руках. Ян насмішкувато кинув:

– Впевнений, що не зламаєш його ще гірше, ніж до того було? Ти ж насправді не можеш знати, чи використовуєш правильні чари, братику, ну справді.

Адам зиркнув на нього з-під лоба, не приховуючи невдоволення, і суворо відрізав:

– Я знаю, що використовую саме ті чари, які слід використати. І ти це знаєш. Припини опиратися, ти зробиш йому лише гірше.

– Тобі мариться. Я нічого не роблю.

– Та невже?

– Адаме, я багато тренувався, перш ніж почати застосовувати свій дар, і якщо ти не робив того самого, варто винуватити власне невміння, а не мене.

Напівдріад здригнувся.

– Ця сила робить з тебе чудовисько, Яне, – пробурмотів він, тоді прокашлявся і почав тихенько мугикати незнайому мені мелодію.

Повітря сповнилось чарами. Я не міг розібрати слова, які наспівував Адам, але в голові все вибухало різними барвами, хотілось йти за ним і здатися цій магії. Краєм ока я помітив, як подалась вперед Селена, заворожена, а сам лише зусиллям волі залишався на місці, та й то, відчував, що триватиме це недовго.

Адам змовк, а музика все ще бриніла в повітрі. Ян вражено дивився на нього, ніби вперше зрозумів, що може йому щось протиставити, а тифлінг застрибнув на підводу.

– Їдь додому, – звелів Адам, вкладаючи монету йому в долоню. – Там відпочинь. Ти заробив більше, ніж думав, товар гарно продався. Все, рушай.

Візниця не сперечався. Ми мовчки стояли, проводжаючи його поглядами, аж доки чоловік не зник за обрієм, і тільки коли його й слід охолонув, я важко покачав головою.

 – Це було вражаюче, синку, – я підійшов до Адама і обережно обійняв його за плечі. – Я щасливий, що став свідком прояву твоїх чарів. Сподіваюсь, вони не шкодять тобі і тебе не лякають.

– Ти мав би запитувати, – процідив Ян, – чи не накоїть Адам ними справ і чи не завдасть шкоди комусь іншому!

– Годі, – спинив я його. – Твій брат не зробив нічого поганого, і потужність його сили не означає, що він збирається комусь шкодити. Адже так, любий?

Адам мовчки кивнув. Цікаво, чи розумів він, скільки сумнівів і страхів зараз роїлось в моїй голові? Те, від чого я намагався вберегти своїх названих синів, розквітло в них, забуяло в повну силу, і я, здається, був надто безсилим, аби це припинити.

Однак не можна опускати руки. Слід рухатися вперед, аж до досягнення мети.

– Ходімо, – звелів я. – Нам потрібно швидше дістатися до палацу. Я мушу нарешті зайняти своє місце.

Суперечкам було покладено край. Я розтягнув тонку павутину маскувальних чарів, що мала зробити нас непримітними для інших, і зайшов до міста через одну з непримітних вуличок.

Нас справді майже не зачіпали. Всі поспішали у своїх справах. Життя кипіло навіть тут, на окраїні. Я не збирався виходити до центру, але і на бічних вулицях, що були ближче до храмів, чув збуджений гомін.

Селена спинила якусь жінку, аби розпитати її, що відбувається в Беллборі, і швидко наздогнала нас.

– Ти знав, Людвігу, що сьогодні планується свято, бал? Кажуть, імператор має повідомити щось важливе, але ніхто не здогадується, що саме.

О, Безодне!..

– Сподіваюсь, ми про це ніколи не дізнаємось, – процідив я. – Пора повертатися. Добре, що ми встигли…

– Бал переносили уже на день. Ніби спеціально нас чекали.

Я не встиг задуматися над цим збігом. Павутинка маскувальної магії тріснула, і переді мною спинився кремезний аасимар-вартовий.

– Ваші документи, – звелів він.