7 (1)

Людвіг

За всю дорогу тифлінг не зронив жодного слова. Я знав, що мусив би відчути шлейф ментальної магії, але нічого не було, жодного сліду присутності чарів. Його покірний, телячий погляд зрідка ковзав по Селені, ніби це вона володіла силою, здатною витіснити власні бажання чоловіка і перетворити його на слухняну ляльку – Ян так і не став коригувати свою силу і не визнав, що це він зачарував нашого візницю, але, здається, образився через моє звинувачення.

– Не сердься, любий. Ти чудово маскувався, – я поплескав його по плечу, – просто маєш недостатньо досвіду. З часом ти навчишся робити все непомітніше.

Ян скривився.

– Мені неприємна ця поблажливість, – процідив він.

– О, я знаю, – я розлігся на сіні зручніше, – але ти можеш вважати її покаранням за брехню.

– Не надто сильне покарання, – гмикнула Селена.

– Сумірне діям. Крім того, я б ніколи не завдав шкоди своїм синам, хіба що вони змусили б мене до того, – я простягнув руку, щоб торкнутися волосся Яна, але той ухилився. Адам, навпаки, дозволив скуйовдити його волосся і подарував мені ясну усмішку. – Сподіваюсь, не змусять.

– Чекати підступу від власних дітей – дивно, – Селена випросталась і подарувала мені підозріливий погляд.

Відповів Адам.

 – Нічого дивного, якщо на тебе вже робив замах власний племінник, – сказав він. – Маркус закрутив чималу змову, намагаючись  зайняти престол.

– Він піддався на провокацію, проте це багато чого говорить про його відданість, – я зітхнув. – Але племінник – то все ж не рідний син.

Я чекав, коли хтось скаже, що і Адам та Ян мені не рідні сини, але, на щастя, ці слова так і не зірвались ні з чиїх вуст. То було гарним знаком; я терпіти не міг нагадування про те, що ми не рідні одне одному.

Мій рідний син ніколи зі мною не познайомиться – принаймні, не як зі своїм батьком. Випадковий зв’язок, що дав життя напівельфеняті, був помилкою, і, хоч я не жалкував про народження дитини, знав, що йому не варто знаходитися поруч з легерським престолом. Це місце для ельфа, довговічного, готового витрачати безцінні роки на те, щоб битися за владу. А мій син… Раса не дозволить йому жити настільки довго, і все його існування було б отруєно придворними інтригами. Не кажучи вже про те, що він міг потрапити у пута змови.

А ось в ролі графського сина, любе мамине та батькове – вітчимове – дитя, він щасливий. Матиме родину, насолоджуватиметься відведеними йому роками, і я не побачу про нього жодного кривавого пророцтва.

…Віз звернув на основну дорогу. попереду виднілись стіни Беллбору. Останнім часом місто розрослось, і про повноцінну браму уже не йшлося, але знаходитися на вулицях легерської столиці без печаті варти для чужоземців було не надто безпечно.

Але я не чужоземець, дарма, що і власних документів зараз не маю.

– Думаю, далі нам краще буде пройтися, – сказав я. – Зістрибуйте з воза. Настав час трішки розім’яти ноги.

Хлопці неохоче спішилися. Селена останньою зійшла на землю і озирнулась на місто.

– І як ми плануємо туди потрапити? – поцікавилась вона.

– Пройдемо далекими районами, а потім через імператорський сад. Я знаю одну чудову діру в кущах, через яку можна пролізти, – сказав я. – І постараймося не потрапляти на очі міській варті, не хотів би я пояснювати їм, чому у них двоїться в очах, варто лиш глянути на імператорський трон.

Адам не стримав тихий смішок, а от Ян озвався:

– Завжди можна застосувати до них магію.

– Ти не знаєш, як твої чари впливатимуть на свідомість цих людей далі, – нагадав я. – І варто наспівати візниці, щоб він повернувся назад. І залишити йому трохи грошей – ви ж взяли з собою золотий-другий?

– Хіба вища мета не виправдовує супутні витрати? Імператор не може дбати про кожну сходинку, яку долає шляхом до власної величі…

– Яне-Яне, – зітхнув я. – Ні, про кожну сходинку ти точно подбати не зумієш. Проте будь-який імператор знає, що іноді йому доведеться спускатися до простого народу. І, щоб не стрибати з трону в провалля, дбає про те, щоб частина східців все ж втрималась.

– Проте, муруючи надійні східці, можна не дістатися до трону ніколи, – Ян схрестив руки на грудях. – Хіба ти не хочеш повернутися назад швидше?

О, якби моя воля, я б не повертався до правління ніколи. Набагато приємніше жити, коли над тобою не нависає відповідальність за величезну країну, перемішана з усвідомленням, що не тільки ідеального, а й навіть хорошого шляху чекати не варто, всі фінали будуть жахливими, тільки одні – на дрібку кращі за інших… Але я не сказав про це, звісно.

– Ті, хто дуже поспішають, – відповів натомість спокійним, аж надто, голосом, – зазвичай не встигають нікуди, Яне. Дай гроші візниці і зніми з нього чари, а потім ми рушимо кружною дорогою.

– Це наказ? – названий син здійняв підборіддя.

– Я сам зніму чари, – втрутився Адам. – Я вмію нейтралізувати те, що створив Ян. І, заради Валлоа, припиніть нарешті сваритися!