6 (4)

Я боролась з тим, аби просто не всміхнутись йому і не сказати, що все гаразд. Натомість витиснула з себе:

– Таємниці, про які я не маю права розповідати, Людвігу.

– Чому?

– Ти ж пророк. Ти повинен передбачати, як ті, хто оточує тебе, створюють нові… сюжетні повороти в твоїй долі, – я вислизнула з його обіймів. – Ти можеш спробувати здогадатися, і, можливо, обставини дозволять мені кивнути невпопад, саме в ту мить, коли ти говоритимеш правильне припущення. Але не так скоро. Не кожну правду можна справді розкривати.

– Мені не подобається, коли довкола настільки багато загадок, – запротестував Берглунд. – Селено, я б волів почути відповідь вже зараз.

– Я тобі її не дам, – тому що твій названий син змусив мене міцно стулити вуста, Людвігу, і не зронити жодного слова. Тому що я скута по руках і ногах його наказом, і правда не вирветься на свободу без його волі. Але, звісно, з часом я знайду лазівку, що допоможе мені оминути обмеження, виставлені Яном, і тоді Людвіг дізнається правду.

Якщо буде сенс її розповідати, звісно.

…Пощастило, Людвіг, очевидно, вирішив, що я все ж маю право на секрети, тому більше не задавав запитань. Натомість взявся збирати трави, перебирав підвішені до стелі маленькі зв’язки. Я вихором пролетіла по будинку, теж намагаючись помітити кожну дрібничку, яку не хотіла б зоставити тут.

Уже стоячи на порозі, я озирнулась і важко зітхнула. Ця хатина стала для мене домом на довгі роки, але тепер я покидала її, напевне, назавжди.

– Прощаєшся з домом? – спитав Людвіг.

– Скажи, чи я повернусь сюди колись? Ти бачив пророцтва, що привели б мене назад, у моє звичне життя?

Він простягнув руку, і я вклала свою долоню в його. Відчула приємне тепло присутності ельфа, м’якість його доторку. Людвіг замружився і кілька секунд просто чекав.

Я відчула, як між нами пробігла іскра, і в цю мить його обличчя змінилось. Він перебирав в голові картини майбутнього, зрозуміла я, тому й виглядав настільки зосереджено.

– Ні, – зітхнув Людвіг. – Не існує шансу повернутися сюди надовго. Або й взагалі повернутися. Легер стане поганим місцем для ельфійки, тож я бачу тебе серед тобі подібних. Але, якщо ти хочеш залишитися тут, то можеш не розлучатися з домом.

– Наскільки сумним буде моє життя тут?

– Тобі краще знати.

Я востаннє озирнулась, міцніше стиснула його долоню і зробила крок, залишаючи будинок позаду. Я роками намагалась зцілити душу тут, але так і не відшукала того бажаного спокою, про який так мріяла. Це місце смутку, туги по всьому, що я втратила, і тому, чого ніколи не могла здобути. Та все ж, прощатися з такою великою, важливою віхою власного життя було складно, тому я мовчала, аж доки ми з Людвігом не дістались до візниці.

Тифлінг байдужим поглядом ковзнув по Людвігу, не помітивши ані його осанки, ані золотаво-рудого волосся. Звісно, імператор позбувся своїх білосніжних шат, але все ще був надто впізнаваним і не встиг накласти чари, що відводили б погляди від нього.

Він застрибнув у віз, вмостився там зручніше і поплескав долонею по місцю поруч з собою. Там сіла я, почуваючись королевою без корони. Мітка, залишена Людвігом, спалахнула від його пальцями, коли ми зрушили з місця, і боляче обпекла мою шкіру.

Адам і Ян влаштувалися на краю і крутили головами, роздивляючись краєвиди. Ми доволі скоро покинули болота і виїхали на вузьку безлюдну дорогу, що вела до столиці. Місцеві користувались нею нечасто, зазвичай це був шлях для збирачів податків, а не для звичайного люду.

Віз підскакував на кожному камені, але тифлінг, що правив ним, не нарікав.

– А ви маєте спокійну вдачу, – гмикнув Людвіг за деякий час.

– Звик, – байдуже озвався чоловік.

– Невже часто їздите цією дорогою?

– Та буває.

– М, – Людвіг зітхнув. – Ясно, – він сфокусував погляд на мені. – Дивина, як тобі вдалось переконати цього небагатослівного чоловіка поїхати з нами.

Я знизала плечима, бо все ще не могла сказати правду.

– Дивина. Я навіть не можу подякувати автору цього чуда, – Людвіг виразно поглянув на Яна, – і зрозуміти, як саме його було створено. Але приємно, що нас погодились підвезти. Цікаво, наскільки міцні чари потрібно накладати, аби не сумніватися, що нас не почують.

– Нас не почують, не хвилюйся, – випалив Ян швидше, ніж встиг зрозуміти, що це була провокація.

Людвіг весело усміхнувся.

– Ти міг би прямо сказати мені, синку, що скористався своїм даром, я тільки радітиму, що ти володієш своєю силою, любий. Тільки зніми обмеження з Селени. Я не в захваті від нього.

Я здивовано витріщилась на імператора. Ян скорився, навіть не спробував виправдовуватись, а я мовчки дивилась на чоловіка, що примусив його до цього.

Можливо, я дуже недооцінювала вміння Людвіга маніпулювати людьми.