6 (1)

Селена

Я не була впевнена, що Людвіг не збрехав мені про свій дар. Його раптова відвертість насторожувала, в першу чергу тому, що такі, як наш імператор, не вміють бути до кінця щирими. Це щонайменше не в його природі. Але сперечатися зі здоровим глуздом я теж не могла: найкраще, що я можу зробити – це рушити слідом за ним, а далі сподіватись, що мені вдасться вислизнути з його рук і не стати легерською імператрицею. Тим паче зараз, бо я не впевнена, що дружина Людвіга Берглунда отримає золочені покої, а не в’язничну камеру і наказ про страту.

Адам і Ян дочекалися нас в будинку. Я справді приготувала обід, як і просив Людвіг, і намагалась не згадувати про свою надмірну гордість. Я не служниця, проте зараз почувалась саме нею.

– Відкривати вдруге портал ризиковано, – сказав Ян. – Думаю, набагато безпечніше було б попросити у місцевому селі коней абощо.

– Там можна попросити хіба що про віз з волами, – відказала я. – У вас не буде можливості їхати верхи. Нас четверо.

– Двох коней було би вдосталь. Ельфи легкі, – зазначив Адам.

– Це село, – я закотила очі. – Звичайне село, а не місце, де лише чекають імператора, аби забезпечити його комфтортними умовами. Більше того, вам не можна видати себе, тому що мені першого зіткнення з інквізитором вистачило з головою. Не хочу повторювати досвід. Я домовлюсь про віз, а вам потрібно подбати про одяг. Тут є трохи… Можете щось собі обрати.

– Сподіваюсь, це будуть не жіночі сукні, – осміхнувся Ян.

– Ні, – я хитнула головою, – звичайний одяг для подорожі. Жінці часто потрібно маскуватися під чоловіка, аби її не займали.

Я не стала розповідати, звідки він у мене взявся. Некроманти мають справу зі смертю, тож і одяг у нас відповідний. Сподіваюсь, ані Людвіг, ані брати не почнуть задавати надто багато питань, бо я б не хотіла остаточно розчаровувати їх і штовхати у болото реального життя.

Не так швидко.

– В село я піду сама. Спробую домовитися з ними. Тобі, сонцесяйносте, ліпше взагалі нікому на очі не показуватися, а ви будьте з ним, – звеліла я чоловікам.

– Впевнена? – Людвіг спинив мене жестом. – Мені не подобається думка, що тобі доведеться йти туди самотужки.

– Впевнена, – зітхнула я. – Я здатна про себе подбати.

Я майже не ходила до села і знала, що їм краще ніколи не бачити мене і не знати мого обличчя. Мене цілком влаштовували чутки про те, що тут водяться привиди, що тінь давньої чаклунки інколи блукає землями. Трохи чарів для відводу очей зазвичай вистачало, щоб ніхто не задавав зайвих питань.

Сьогодні я знову скористалася ними, але, доки йшла до села, відчувала, як впевненість тане, перетворюється на жалюгідну тінь. Мені було страшно, і це щонайменше дивувало. Відбувалось щось погане? Або Людвіг просто вибив з колії своєю раптовою появою, і я ніяк не могла втямити, як укладати своє життя далі?

Сподіваюсь, лише друге.

Я швидко знайшла чоловіка, який мав везти до найближчого містечка зерно. Це був середнього віку зеленошкірий тифлінг з закрученими, як у барана, рогами. Він ковзнув по мені масним поглядом, але швидко відвернувся.

– Що треба?

– Я – жриця Пресвітлого Валлоа, – брехала я, сподіваючись, що бліда шкіра і світле волосся гарно вписуються в уявлення про те, як мають виглядати послідовниці нашого бога. – Зі мною ще троє жерців, і ми здійснюємо паломництво во славу імператора…

– Яке мені до цього діло?

– Один з нас захворів, і нам терміново треба дістатися до нашого храму. Ви не могли б допомогти нам дістатися до найближчого міста?

Він зміряв мене презирливим поглядом.

– Церковників не воджу. Хай імператор по вас коней пошле, в нього на це достатньо грошей. А мене не займай.

Це буде складно.

– Прошу вас, – я склала руки в молитовному жесті. – Поки звістка дійде до Його Сонцесяйності, буде вже запізно… Звісно, ми винагородимо вас!

Чоловік невдоволено скривився.

– Мені від вашого кодла нічого не треба. Забирайся геть.

Я й не знала, що ставлення до релігії встигло настільки сильно змінитися. Зазвичай жерцям бога ніхто не відмовляв, бодай тому, що це могло привабити на голову місцевих імператорський гнів.

– Іменем Пресвітлого! – я намагалась не виходити з образу, але тифлінг лише відвернувся від мене. –Будь ласка…

– Мені від вас нічого не треба, забирайтеся геть.

Він явно  залишив би мене серед вулиці, якби не м’який голос, що спинив чоловіка.

– Ти помиляєшся. Насправді тобі дуже хочеться допомогти, – слова окутували чоловіка, мов покривало, і думати під їх тиском стало неможливо навіть для мене, що вже там казати про простолюдина. – Це основна твоя мета. Ти підвезеш нас, куди ми скажемо, і тоді забудеш, що ми взагалі зустрічалися.