5 (1)

Людвіг

Імператор, що збирає трави для супу на болотах – хіба не сміх? Але я вислизнув з будинку Селени і втягнув носом свіже повітря. Тут було краще, і свідомість не так повнилась суперечливими картинами майбутнього.

Мій магічний дар – бачити майбутнє, і керувати ним неможливо. Пророцтва приходили, коли їм заманеться. Я міг розмовляти з королем іншої країни і раптом побачити, як вона впаде через багато років, або торкнутися виделки і дізнатися, що за п’ять днів мене спробують отруїти.

Одні видіння збувались, подіям з інших вдавалось запобігти. Якесь майбутнє здавалось мені чітким, вигравіюваним на металі, висіченим у камінні, а якесь здавалось схожими на розпливчаті хмари, легкі, пухкі, нездатні пояснити, що несуть в собі.

Звісно, я мав і іншу магію також. Звичайну, нормальну силу, якою міг перетворити когось на попіл, вдарити блискавкою, захистити себе. Ці чари, світлі та яскраві, завдяки чому я міг підтвердити свій статус Сонця, прославляли мене, і кожен знав, як впізнати магію його Імператора. Мало хто сяє так само яскраво, як я, чи не так?

Однак про пророцтва я завжди мовчав.

Зараз майбутнє сплуталось, перетворилось на павутину ниток. Якою піти, аби досягнути щастя, і що саме тим щастям вважати? Якби ж я міг відповісти на це питання бодай собі самому.

– Зачекай! – Селена вискочила слідом за мною на вулицю. – Не ходи далеко. Тобі, сонцесяйносте, треба для початку перевдягнутися, а потім думати, з чого готувати суп.

– Хіба? – запитально вигнув брови я. – Як на мене, я виглядаю блискуче.

– Аж надто блискуче. Аби ще селяни, випадково гуляючи в лісі, не звернули увагу на твоє розкішне вбрання, – уїдливо кинула вона.

Я провів долонею по обличчю.

– Не звик ховатися. Зазвичай я намагаюсь бути таким яскравим, аби ніхто не помічав деталей.

– На жаль, тут такий спосіб сховатися не працює, – осміхнулась Селена. – Ми ж на болотах, а не у сяйливій столиці.

– Теж правда.

– Про що ти хотів поговорити? Адже я правильно розумію, ти гукнув мене не для того, щоб ми подумали, з чого варити суп?

Я не сумнівався в тому, що вона – жінка розумна.

– Нам потрібно повернутись до Беллбору, до палацу, і підмінити мене назад. Після цього я зможу розірвати наш шлюб, якщо до того часу ти ще хотітимеш такого, – озвався я, крокуючи геть від будинку. – Але мені знадобиться допомога, аби зрозуміти, хто саме підмінив мене. І… – я закрив очі. – Якщо чесно, я досі не впевнений, чи варто це робити. Мені складно прогнозувати, що буде далі, коли поруч знаходяться мої сини.

– Ти ніби ним і не радий.

– Радий, – заперечив я. – Але, як гадаєш, якої ж сили має бути істота, аби розпізнати, що вона таке, не могли навіть Адам і Ян?

Селена замислилась.

– Це має бути щось дуже потужне. Таке ж, як вони.

– Так. А я не знаю в палаці нікого настільки сильного. Отже, я когось пропустив. Помилився. Був надто сліпим, не зміг розгледіти…

Почуття провини і гіркота від власної помилки  тиснули набагато сильніше, ніж я міг собі уявити. А ще я почувався жахливо самотнім. Не хотів показувати свою слабкість синам, тому і вийшов, але зараз навіть Селені не мав що сказати.

– Людвігу, не все можна передбачити. Те, що вороги не підбирались так близько раніше, це лише удача, ти мусиш це розуміти.

– Я – Імператор-Сонце.

– Невже ти справді віриш в те, що настільки винятковий? Мені здавалось, це пил, який ти кидаєш всім в очі.

– Пил, – кивнув я. – Зоряний… Навіть тут я – істота незвична.

Доведеться підняти вуаль таємниці, аби вона могла зрозуміти, чому я зараз настільки напружений.

– Селено, обміняймо одну відвертість на іншу, – запропонував я. – Я розкажу тобі про те, чому втік з палацу і як приймаю більшість своїх рішень, а ти скажеш, чому опинилась на стороні Бельсазара, а потім вирішила, що кинеш його.

– Нащо тобі про це знати, імператоре? – спитала вона втомлено. – Невже не можна бодай щось лишити в секреті?

– Можна. Проте я дуже втомився від секретів і хотів би дізнатися бодай трохи правди. Знаєш, бачу в цьому сенс для себе, тоді майбутнє стає яснішим.

Якби Селена слухала уважніше, вона, можливо, вловила б мій секрет уже в цих словах. Але вона явно поринула у власні думки і не знала, як відповісти зараз. Зрештою жінка повільно кивнула.

– Гаразд, – вона подивилась мені в очі. – Згода. Таємниця в обмін на таємницю.

– Тільки після магічної клятви, що це не піде далі.

Магія, що іскрилась на моїй долоні, мала закріпити цю угоду. Селена підозріло зиркнула на мої пальці, нервово потерла зап’ясток, згадуючи про обіцянку зробити її моєю дружиною, і зрештою, зітхнувши, зважилась.

Вона сподівалась, що доторк буде коротким і швидким, але я міцно стиснув прохолодні дівочі пальці. В мить, коли наші долоні зустрілися, енергія спалахнула довкола яскравим ореолом.

Угоду було закріплено.