4 (4)

Людвіг здивовано завмер, а тоді притягнув хлопця до себе. Я відчула, як повітря наповнюється магією, про яку так мріяв увесь мій культ. Позбутися відчуття цієї сили було нереально.

– Адаме, я шалено радий тебе бачити, – Людвіг обережно погладив хлопця по голові. – Яне, ходи сюди. Чому ти стоїш там, як нерідний?

– Тому що ми і є нерідні, – відказав Ян, але він усміхався, тож я вирішила, що це варто сприймати за їх жарт. – Так дивно бачити тебе… Тут.

Він з деяким невдоволенням роззирнувся. Напружений погляд юнака ковзнув по стінах, по моєму вузькому ліжку, потім – і по мені самій.

– Я думаю, імператор-сонце і сам не надто прагнув опускатися в таку непридатну для зірок комірчину, – озвалась я похмуро, – але йому не залишили вибору, чи не так?

Людвіг нарешті випустив Адама з обіймів. Він важко зітхнув, вказав хлопцям на лаву, пропонуючи їм сісти, сам опустився на краєчок ліжка.

– Знайомтесь, – сказав він, – це Селена. Вона місцева відьма і врятувала мене. А це мої названі сини, Адам і Ян Еіравени. Селено, ти могла чути про них. Могла б чути, якби цікавилась новинами, звісно.

– Ти розкажеш, як опинився тут? – подався вперед Адам. – Бо коли Ян сказав, що ти в пташці…

Людвіг перевів погляд на зеленоокого напівдріада. Той тримався дещо осторонь, і я розуміла, чому. В моєму домі Адам, втілення смерті, явно почувався дуже комфортно. Йому тут нічого не заважало, знайома енергетика, сила, з якою він звик мати справу щодня, адже в ньому самому живе дещо набагато гірше. Янові ж явно не до смаку така магія.

Для нього, напевне, неприродно перебувати тут, і хлопець волів би подихати свіжим повітрям деінде. Та й мене біля свого названого батька не бачити.

– Ян міг би розповісти, чому вишукував мене в пташках, – зазначив Людвіг. – Але гаразд, я розкажу початок своєї історії.

Він потер горло, ніби намагався позбутись неприємного відчуття небезпеки, що підстерігало з усіх боків. Так часто поводяться ті, кому вдалось врятуватись від загибелі, і в якусь мить мені навіть стало шкода Імператора-Сонця. Людвіг не такий вже й поганий, як може здатися збоку, і, зрештою, багато його ігор були заради загального блага.

Я підійшла до нього ближче і торкнулась плеча. Лише в ту мить, коли Людвіг накрив мою долоню своєю, я відчула ворожий, колючий погляд. Адам?

Ні. Я не подобалась Янові, і сильно. Він мружився, з підозрою позираючи на мене. Звісно, колись я вже переступила через правила тих, хто поклонявся б йому, як богові. Знати про це хлопець не міг, а от відчувати мітки, які лишив на мені Бельсазар, так.

– Я був в палаці і відчув запаморочення, – Людвіг скривився. – Це не перша спроба позбавити Легер імператора, звісно, але зазвичай отрути діяли не так гарно і не так швидко. Мені треба було щось з цим робити, і я… Змушений був переміститися.

– Чому ти не покликав нікого на допомогу? – напружено спитав Адам.

Людвіг важко похитав головою.

– Нападник був поруч. Я відчув його останньої миті. Мені довелось тікати. І я не дурень, я розумію, що змовники, що підібрались настільки близько і скористались такою силою, здатні спіймати мене і зачинити в клітці палацу. Треба на свободу.

– Це звучить дивно, – зазначив Ян. – Ти ніколи раніше не тікав.

– Тому що раніше, – суворо відказав Людвіг, – я не відчував глибинної потреби втікати. А зараз я бачив, що у мене є два варіанти: портал або загибель. Я обрав портал. Ти сумніваєшся в моїй розумності, Яне?

Хлопець заперечно похитав головою. Людвіг дещо заспокоївся і провадив далі:

– Я випадково зіткнувся з Селеною. Мене шукали, але вона допомогла втекти від переслідувачів і… Розібратися з ними. Так я опинився тут, в неї вдома. Вирішив перевірити палац… І побачив, що, виявляється, я вже там є.

Хлопці перезирнулись.

– Отже, – провадив Людвіг далі, – що ви про це знаєте?

– Ніхто в палці не шукає зниклого імператора, – відказав Ян. – Але зазвичай нас легко пускають до тебе, батьку. Цього разу Адаму відмовили, сказали, що ти надто заклопотаний. Це насторожувало. Він намагався триматись на відстані, і ми стали підозрювати, що щось не так. Я вирішив, що поговорю з тобою в саду, адже ти часто виходиш туди, щойно зійде сонце.

Яка передбачувана імператорська звичка… І як він ризикує?

– Я відчув тебе одразу. Але не міг зрозуміти, звідки саме лине сила. А від імператора… – Ян зітхнув. – Від нього я не відчував нічого. Не знаю, батьку, що це за чари, але Адам підтвердить, це не просто фантом, аби тимчасово не здіймати паніку.

– Хтось хоче замінити тебе, – підхопив Адам. – Ми не повинні дозволити цьому статися. В жодному разі.

Людвіг кивнув.

– Так, – погодився він. – Але зараз пропоную насолодитися обідом. Селено, ти можеш щось приготувати?

Я хотіла огризнутися, але Людвіг додав:

– Допоможу тобі зібрати трави, гаразд? Для супу.

Він бажав поговорити наодинці. І, зрозумівши це, я могла лише спокійно кивнути, погоджуючись.

Розмова справді нам не завадить.