4 (3)

– Людвігу, – напружено промовила я, – наскільки вони тебе люблять або, навпаки, ненавидять? З чим ми зіткнемось?

Імператор-Сонце важко зітхнув і схилив голову. Я вперше побачила такий сумнів у нього на обличчі. Людвіг здійняв руку, аби потерти перенісся, і відвернувся від мене, коли я спробувала зазирнути в його очі в пошуках відповіді.

– Адам і Ян мені замість синів, – сказав він, – але, Селено, жоден батько не може гарантувати, що діти не зненавидять його в одну мить.

– Ти був набагато рішучішим, коли говорив… Та про кого завгодно.

Вуст Людвіга торкнулась крива, наполовину перелякана, наполовину люта усмішка.

– Тому що, – він випростався, гордо задираючи підборіддя, – для всіх я Імператор-Сонце, і гріх сумніватися у моїй мудрості та моїй силі. Той, хто це робить, заслуговує на покару. Тому що вони всі – мої піддані, і проміння моє здатне очистити їх розум.

– Людвігу, – суворо сказала я, – зараз не час для жартів.

Імператор спіймав мене за руки. Я й змигнути не встигла, як він притиснув мене до стіни, і зелені очі світились зсередини чимось незвичайним. Це його лють чи, можливо, той біль, який він ніяк не зважиться випустити назовні?

– Я не жартую, відьмо, – прошепотів він, нахиляючись до мене геть близько і притискаючись своїм лобом до мого. – Селено, там, де я імператор, сила моя безкрайня. Проте я не здатен бути з ним завжди. З синами я – батько.

– Вони ж не твої рідні діти.

– Це має значення?

Я замружилась. Тепер біль в животі нагадував про інші помилки, не про ритуал. Я тільки відчувала, як сумнів скручується в мені, перетворюється на змію, здатну кусати зсередини, завдаючи болю. Колись я мала шанс стати матір’ю, але втратила його, і досі про це жалкувала.

Рідні чи не рідні, хіба це має значення? Так, для мене мало, але Людвіг, можливо, інакший. В чомусь навіть кращий за мене.

– Я рада, якщо для тебе – ні, – похитала головою я, – проте кров теж дуже багато визначає.

– В їх випадку все визначила кров матері. Моя більше не могла втрутитися і нічого змінити. Тож… Так, вони мої, а чому так – неважливо.

Я гірко усміхнулась.

Колись в моєму животі зріло життя, для якого все визначила кров батька. Ельфійка ніколи не зможе виносити дитину від тифлінга, а як виносить, більше не стане матір’ю ельфеняти, бо тіло її буде знівечене. Ми надто несумісні. Проте у тифлінгів та аасимарів завжди народжуються діти їх раси, ким би не виявилась друга половина, хіба вони двоє разом зійдуться.

Ця дитина, якій я мала подарувати життя, не була моєю. Вона здавалась прокляттям. Як же дивно говорити з Людвігом, який визнав близнюків дріади, жінці, що не змогла прийняти навіть…

В двері постукали. Це було дуже вчасно – я нарешті зуміла позбутися хороводу скажених думок, відштовхнути обережно Людвіга і вдихнути магію, якою повнилось повітря.

– Наскільки вони могутні? Ми вдвох зможемо дати їм раду?

– Не знаю. Я не хочу битися з власними синами.

– Вихованцями, – виправила я його, сама не розуміючи своєї впертості. – Вони лише вихованці, згадай про це. Хіба Імператор-Сонце не хоче вижити?

– Хоче. А Людвіг Берглунд ніколи не здійме руку на своїх синів, жодного з них, і навіть племінника голови не позбавить, – процідив він. – що б там йому хто не казав. Проте захищатися за потреби я зможу. У всякому разі, якщо дійде до бою, потрібно накласти на них закляття німоти. Всі чари Адама і Яна йдуть через голос.

– Добре.

В двері постукали знову. Ми з Людвігом стали плечем до плеча, і я приготувалась атакувати. Це буде дурний, марний бій, подумала мимоволі, коли дошки вибухнули зеленню, і двері ніби ожили від звичайного доторку. Я бачила, як лози линуть до стелі, як обплітають все довкола, а сили в повітрі стає все більше.

Кілька наспівних нот, і зелень обсипалась попелом до чужих ніг. Я побачила двох юнаків, схожих, як дві краплі води. Обидва мали темне волосся, гострі напівельфійські вуха, великі очі, точені вуста. Відрізнявся тільки колір райдужки. У одного – яскрава зелень, і то, напевне, символ природи, а в другого – грозове небо, знамення смерті.

Я спробувала вибудувати щит, уже розуміючи, що він не вистоїть навіть секунди. Напівдріад-Смерть був могутнішим за жерців, з якими я мала справу. Магія текла в його крові, він не повинен був робити нічого, аби впоратися з нею, просто мав дихати, жити, і міць його зростала з дня в день.

Він зробив крок вперед. Людвіг з надією ступив теж. Я хотіла назвати його дурнем, сказати, щоб негайно відкривав портал, робив що завгодно…

А потім напівдріад-Смерть кинувся вперед з тихим, радісним:

– Батьку!