3 (4)

Наш зоровий контакт тривав так довго, що я майже пірнув в думки Селени. Відчував, що зараз вона розтулить вуста і розповість правду про те, як життя привело її сюди. Але минуло кілька секунд, вона швидко заморгала, струснула головою, ніби намагаючись розігнати марево, і суворо зиркнула на мене.

– Ти збирався проводити ритуал, сонцесяйносте? – жінка вивільнила руку з моєї хватки, і я тільки зараз зрозумів, що міцно стискав дівочий зап’ясток. – Не думаю, що варто відтягувати і далі.

– Ми ще поговоримо, – примружився я. – Не сподівайся, що зможеш втекти від усіх відповідей, Селено.

– Нема жодних відповідей, як би тобі не хотілось вірити у протилежне. Але сподівайся, – знизала плечима вона, – якщо тобі від цього легше.

Я рідко дозволяв комусь перемогти у словесному бою зі мною, але сьогодні вступився, дозволив Селені одержати верх у розмові. Нехай сподівається, що я підкорюся, втрачає пильність. Потім задам їй всі свої питання, і даремно вона сподівається, що зможе так просто вислизнути.

Але зараз справді слід було провести ритуал, не помилитися в жодному слові, не збитися ні разу, аби душа не вилетіла з тіла у небуття. Я випив зілля, зобразив вугіллям руни на зап’ястках і на скронях і закрутився довкола власної осі, наспівуючи древнє закляття.

Дух продовжував кружляти, і коли тіло впало, забувшись сном.

– Я повернувся, – прошепотів я Селені, що схилилась наді мною і перевіряла, чи б’ється серце. Звісно, я не міг помилитися в ритуалі, і тіло моє, хай і позбавлене духу, лишалось живим і здоровим – доки я не увіллюсь в нього назад.

Ніколи б я не прирік себе на загибель та страждання, на те, щоб ходити безплотним духом по світу. У мене мало радості в житті, тож це означало, що я мав здобути собі багато-багато років, аби зібрати одне, бодай людське, щастя по крупинках.

Аби не затримуватись довго, я випурхнув з вікна. Впав на крила пташці, обережно роздушив її спротив, знищив сумнів. Потім птаха не розумітиме, що сталось, куди вона літала і чому така втомлена. Скажу Селені, аби погодувала ворона і напоїла водою, як ми повернемось. Заслужив. Головне не нарватися на жодні чари, я-то повернусь у тіло, а птах загине.

Він заслуговував на краще.

Політ давався мені легко. Приємно було відчувати вітер під крилами, планувати в повітрі, розслабляти тіло і просто летіти на висхідних потоках…

Нарешті попереду показався палац. Один з вартових, помітивши, що я кружляю, спробував кинути магічною іскрою, але я втік від нього.

– Розвелося тут… Треба попросити лорда Адама оновити чари, – звернувся вартовий до другого чергового, – аби більше усіляке не залітало.

О, Адама вони зібралися просити! Я звільню їх швидше, ніж вони встигнуть це зробити.

– Киш, киш! – замахала на мене руками служниця, коли я пролетів над її головою у палацовому дворі. – Звідки тільки взялися!

Всюди, мов отрута, розлилось напруження. Вони вже знали, що я зник? Шукали? Боялися свого майбутнього, відчували, як невидима рука стискає горло? Чи просто жили, байдуже і спокійно, не усвідомлюючи, якою жорстокою може виявитися доля?

Я поки не знав, але мимоволі вишукував ознаки переживання. Дивно, що поки воно ледь помітне. Підібратись би ближче.

Ставало все тепліше, припікало сонце. Я розумів, що в імператорські покої чи в нарадчу залу не потраплю точно, але здогадувався, куди мені слід полетіти.

Сад! Імперторська прогулянка – традиція, яку ніхто не наважиться порушити… Якщо імператор буде на місці.

Я важко змахнув крилами, опускаючись на гілку в саду. Ворони прилітали сюди не так часто, слід було обрати щось непомітніше, але я постарався сховатися в густому листі.

Поруч защебетали синиці. Тепле сонячне проміння залило дворик. Щоразу, коли була ясна погода, імператор вимагав провести його сюди і сидів, підставивши обличчя ясному промінню.

В Легері сонячні дні траплялись не так часто, як мені б хотілось. Рідкісна вдача – насолодитися ними сповна, щоб не завадили жодні справи. Але сьогодні імператор не вийде, сьогодні він сидить на гілці і чекає чужих пліток і обговорень.

Нарешті відчинилися з тихим скрипом двері. Я схилив голову набік, вдивляючись к глибину темного коридору, і завмер, коли помітив краєчок білої мантії. В око впадала золотава вишивка на білому. Майже така ж мантія лишилась зараз в домі Селени.

Хто посмів вбратися у одяг Імператора-Сонця, приміряв на себе мій образ, доки я, дивом врятувавшись від отрути, там, на болотах, в гостях у темної відьми?

Останній крок було зроблено, і він вийшов на сонце. Сів на лавку, розправив плечі і підставив обличчя сонячному промінню.

Моє обличчя.

Чоловік, що сидів зараз переді мною, був не просто схожий – ні, він, як дві краплі води, походив на мене, не відрізнити, як не порівнюй. Те ж руде волосся, ті ж дивні зелені очі.

Імператор-Сонце постраждав від нападу, пережив отруєння – а про це ніхто і не дізнається, бо для мешканців палацу він нікуди так і не зникав.